Постанова

Іменем України

05 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 756/7895/21

провадження № 61-5419св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Таргоній Д. О., Голуб С. А., Писаної Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , у якому просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у розмірі 15 000,00 євро, отримані ОСОБА_2 у борг, пеню за несвоєчасне повернення позичених грошових коштів у розмірі 161 000,00 євро, інфляційні втрати у розмірі 93 261,50 грн, а також понесені судові витрати у справі.

Позов обґрунтовано тим, що 04 грудня 2017 року між ним та відповідачем укладений договір позики, за умовами якого позивач надав відповідачу у борг 15 000,00 євро, а відповідач зобов`язався повернути вказану грошову суму у строк до 04 червня 2018 року, про що надав відповідну розписку. Крім того, умовами розписки передбачено, що відповідач, у разі прострочення повернення коштів, повинен сплатити позивачу пеню у розмірі 1 % від суми заборгованості за кожен день затримки повернення коштів. Проте відповідач порушив взяті на себе зобов`язання, у визначений договором строк суму отриманих за договором позики коштів не повернув, що стало підставою для звернення позивача до суду із цим позовом за захистом порушених прав.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 вересня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що зі змісту наданої позивачем письмової розписки відповідача не вбачається отримання останнім від позивача грошових коштів у сумі 15 000,00 євро саме у борг. Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що укладення між сторонами саме договору позики не відбулося, а підтвердження відповідачем отримання грошових коштів від позивача не свідчить про існування між сторонами саме боргового зобов`язання, надана позивачем розписка від 04 грудня 2017 року не підтверджує передачу позивачем коштів саме у борг і обов`язок відповідача їх повернути.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - ОСОБА_5 задоволено. Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 вересня 2021 року скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у сумі 15 000,00 євро, а також пеню за прострочення виконання зобов`язань за договором позики у розмірі 1 618,00 євро. У задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 2 667,25 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 653,00 грн.

Апеляційний суд виходив із того, що розписка містить необхідні умови договору позики, зокрема, дату складання, сторін правочину, отримання грошових коштів у конкретно визначеному розмірі та зобов`язання щодо їх повернення, строк повернення, умови щодо неустойки, написані власноручно відповідачем. На думку апеляційного суду, зміст поданої позивачем копії розписки, оригінал якої досліджено судом, підтверджує факт отримання відповідачем грошових коштів від позивача із зобов`язанням їх повернення, що становить основний зміст та істотні обставини позичкового зобов`язання, передбаченого частиною першою статті 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), і є належним доказом укладення між сторонами позики відповідної грошової суми, а суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що зміст розписки не підтверджує існування зобов`язань договору позики між сторонами. Отже, оскільки ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання, що визначені у розписці від 04 грудня 2017 року, належним чином не виконав, грошові кошти вчасно та в повному обсязі ОСОБА_1 не повернув, тому апеляційний суд задовольнив позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості в розмірі 15 000,00 євро.

Апеляційний суд відмовив у задоволенні вимоги про стягнення інфляційних втрат, мотивуючи це тим, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, проте іноземна валюта індексації не підлягає.

Щодо вимоги про стягнення пені, то апеляційний суд задовольнив її частково, оскільки станом на день звернення позивача до суду із цим позовом розмір пені становив 161 850,00 євро за 1 090 днів прострочки (15 000,00 євро х 0,01 (1 %) х 1 090 днів). Водночас, керуючись положеннями частини третьої статті 551 ЦК України, апеляційний суд вважав за можливе зменшити розмір пені в 100 разів, визначивши її в розмірі 1 618,00 євро, з огляду на те, що розмір неустойки значно перевищує розмір збитків.

Також апеляційний суд, ураховуючи прийняте рішення про часткове задоволення позову (9 % від заявлених позивачем вимог), стягнув із відповідача на користь ОСОБА_1 судовий розмір та витрати на професійну правничу допомогу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У червні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 через засоби поштового зв`язку звернулася, з пропуском строку на касаційне оскарження, до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Матеріали касаційної скарги містили також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц; від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13, постанові Верховного Суду України від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, на думку заявника, суд не надав належної оцінки доказам у справі (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У своїй касаційній скарзі заявник також зазначає, що апеляційний суд із порушенням принципу змагальності сторін судового процесу обґрунтував оскаржену постанову припущеннями щодо існування між позивачем та відповідачем боргових зобов`язань з огляду на відсутність доказів на підтвердження існування інших зобов`язань між сторонами. Посилання в постанові апеляційного суду, що відповідач не довів, що грошові кошти отримані ним не у борг, й не довів інших зобов`язальних правовідносин, є порушенням норм процесуального права, оскільки підставу позову має довести позивач, а не відповідач її спростувати. Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

Заявник вказує, що у постанові апеляційного суду не зазначено, що текст розписки містить дату фактичного отримання грошових коштів, не зазначено, сукупність яких обставин дає суду підстави беззаперечно вказувати на дату отримання відповідачем грошей та наявність боргових зобов`язань між сторонами. Надана позивачем розписка не підтверджує, що її складенню передував факт передачі коштів у борг, не засвідчує факт отримання коштів саме на підставі договору позики, а отже, і факт його укладання. Зміст цього документа підтверджує, що позивач повідомлений про факт крадіжки частини його коштів у ОСОБА_2 . У цій справі між сторонами існували правовідносини із зберігання, які позивач намагається перетворити на боргові. ОСОБА_2 визнає факт, що у нього на зберіганні перебували кошти позивача, які він не отримував у борг, та факт того, що він мав домовленість з позивачем про компенсацію йому частини викрадених коштів за рахунок власних (15 000,00 євро), що і зазначено у розписці. Саме цим документом та поясненнями позивача у суді першої інстанції спростовується наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи із дійсного змісту та достовірності документа - розписки (без виправлень), на підставі якого (із спотвореним змістом) позивач намагається довести факт укладення усного договору позики і його умови. У розписці відсутні дані про отримання коштів у позику, відомості про дату отримання коштів у борг і зобов`язання повернути борг позивачу. Зі змісту розписки не вбачається досягнення між сторонами домовленості щодо істотних умов договору позики, а саме виникнення боргових зобов`язань відповідача перед позивачем, оскільки у вказаній розписці зазначено лише про повернення частини вкрадених коштів, проте такий факт автоматично не кореспондується з їх позиченням.

Окрім цього, заявник звертає увагу, що у суді першої інстанції він заявляв про сплив позовної давності щодо вимог позивача про стягнення неустойки. Позивач звернувся до суду з позовом 18 травня 2021 року, проте стягнення пені обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, тобто з 18 травня 2020 року до 18 травня 2021 року. Відповідно позовна давність щодо пені, яка нарахована до 18 травня 2020 року, спливла. Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на усій території України встановлено з 12 березня 2020 року карантин, отже, починаючи із 12 березня 2020 року позичальника звільнено від обов`язку сплати пені за прострочення повернення позики. Незважаючи на приписи чинного законодавства, які обмежують період нарахування штрафних санкцій, в тому числі і пені, що підлягає стягненню із позичальника у зв`язку з порушенням ним боргового зобов`язання (за умови встановлення судом існування такого зобов`язання) в період карантину, апеляційний суд мав дійти висновку, що в задоволенні позовних вимог про стягнення пені потрібно відмовити, оскільки період нарахування пені за прострочення грошового зобов`язання з 18 травня 2020 року (в межах позовної давності) збігається із періодом карантину, запровадженого на території України.

У липні 2022 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, позивач просить відмовити у її задоволенні та залишити без змін постанову апеляційного суду, яка є законною, а також покласти на заявника судові витрати, попередній орієнтовний розрахунок яких складає 5 000,00 грн.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 та поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 756/7895/21 із Оболонського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 16 серпня 2022 року клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року залишено без задоволення.

У вересні 2022 року матеріали справи № 756/7895/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

Позивач надав суду копію письмової розписки, складеної та підписаної власноруч ОСОБА_2 04 грудня 2017 року, з таким змістом:

«Я, ОСОБА_2 , зобов`язуюсь повернути 15 000 євро, половину (викраденої у мене) суми ОСОБА_1 протягом 6 місяців, у випадку не повернення зобов`язуюсь виплачувати пеню в розмірі 1 % від суми за кожен день затримки».

У тексті вказаної розписки містяться виправлення - закреслено частину тексту, а саме: «викраденої в мене».

Оригінал розписки від 04 грудня 2017 року досліджено у судовому засіданні, копії розписки, наявні у матеріалах справи, відповідають оригіналу.

У відзиві на позов представник відповідача - адвокат Дударенко А. М. не заперечувала факту складення та підписання відповідачем зазначеної розписки, проте вказувала, що такий документ було складено не за наслідками отримання коштів у позику, а під впливом інших обставин.

У відзиві на позов представник позивача також заявила про сплив позовної давності щодо вимог позивача про стягнення неустойки.

Нормативно-правове обґрунтування

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Отже, аналіз норм статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Встановивши, що позовну давність пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цієї підстави, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Згідно зі статтями 12 80 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, апеляційний суд дійшов правильного висновкупро наявність підстав для стягнення із ОСОБА_2 на користь позивача суми боргу за договором позики у розмірі 15 000,00 євро, оскільки суд установив факт складання та підписання спірної розписки від 04 грудня 2017 року (оригінал якої досліджено у судовому засіданні та установлено відповідність її копії, що міститься в матеріалах справи), що відповідачем не оспорювалося, одержання відповідачем коштів за нею, наявність боргу перед позивачем та невиконання взятих на себе зобов`язань із повернення коштів.

Аргументи заявника про те, що надана позивачем розписка не підтверджує, що її складенню передував факт передачі коштів у борг,відхиляються, оскільки за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики та підтверджує його укладення, а також засвідчує отримання від кредитора певної грошової суми. Це узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, та постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 686/21857/16-ц (провадження № 61-27509св18).

Наведене у касаційній скарзі тлумачення змісту розписки зводиться до незгоди із висновками апеляційного суду стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку відповідача, підтверджує безпідставність заявлених ОСОБА_1 позовних вимог щодо стягнення суми боргу.

Доводи касаційної скарги в цій частині суперечать встановленим у справі обставинам та зводяться до переоцінки доказів у справі, що згідно з приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, а тому не приймаються.

Перевірка судом касаційної інстанції матеріалів справи щодо суті спору не виявила порушення принципу змагальності сторін, на чому наполягав заявник. Апеляційний суд заслухав обидві сторони, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу, який міститься у справі.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц та від 27 травня 2020 року у справі № 2-879/13 щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права чи порушив норми процесуального права при постановленні оскаржуваної постанови, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у справі, що розглядається.

Верховний Суд послідовно наголошує, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив своє судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Інші постанови Верховного Суду, наведені заявником, стосуються питання нарахування пені та позовної давності, про що докладніше суд касаційної інстанції зазначить далі у тексті цієї постанови.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та не встановив всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому не приймаються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Разом з тим Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про неправильне стягнення пені із заявника.

У позовній заяві від 18 травня 2021 року пеня в розмірі 161 100,00 євро нарахована позивачем за період з 04 червня 2018 року (термін повернення позики) до 13 травня 2021 року (дата розрахунку), тобто 1 074 днів.

Суд першої інстанції, відмовляючи у позові, виходив із того, що позовні вимоги про стягнення боргу за договором позики не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і не підтверджуються належними та допустимими доказами, а позовні вимоги про стягнення неустойки та інфляційних втрат, нарахованих на суму боргу, є похідними від вимог про стягнення основної суми боргу, тому також задоволенню не підлягають.

Апеляційний суд, стягнувши пеню за прострочення виконання зобов`язань за договором позики, не звернув увагу на те, що у відзиві на позов (а. с. 121-126 т. 1) представник відповідача заявила про сплив позовної давності щодо вимог позивача про стягнення неустойки. Така позиція відповідача відповідає частині другій статті 258 ЦК України.

Із позовом у цій справі ОСОБА_1 звернувся 18 травня 2021 року (а. с. 68-69 т. 1). Тобто належним періодом нарахування пені є період з 18 травня 2020 року до 13 травня 2021 року.

У свою чергу апеляційний суд, застосувавши норму частини третьої статті 551 ЦК України, самостійно зменшив розмір неустойки, який значно перевищує розмір збитків, до 1 618,00 євро.

Водночас пунктом 1 статті 1 Закону України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19», який набрав чинності 04 липня 2020 року та яким внесено зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України та доповнено пунктом 15 такого змісту: «У разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення».

На необхідність застосування пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України до спірних правовідносин відповідач звертав увагу як у відзиві на позов ОСОБА_1 , так і у відзиві на апеляційну скаргу позивача на рішення суду першої інстанції, що суд апеляційної інстанції також пропустив.

Колегія суддів Верховного Суду, з`ясовуючи зміст цього положення в аспекті питань, що розглядаються у справі, виходить передусім з конституційних принципів верховенства права та незворотності дії законів у часі.

У Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/1999 Конституційний Суд України наголосив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший та другий пункту 2 мотивувальної частини).

Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп/1997).

Виняток з цього принципу допускається лише у випадках, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).

Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.

Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом`якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті (абзаци третій, четвертий пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/1999).

Верховний Суд зазначає, що Законом України від 16 червня 2020 року № 691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, із 22 травня 2020 року до 31 липня 2020 року на території Автономної Республіки Крим, Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, м. Києва, м. Севастополя із урахуванням епідемічної ситуації в регіоні карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», відповідно до статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», установлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 01 серпня 2020 року до 31 грудня 2020 року на території України карантин, продовживши на всій території України дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 19 грудня 2020 року до 01 жовтня 2021 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

З огляду на приписи пункту 15 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, наведені постанови Кабінету Міністрів України, якими з 12 березня 2020 року установлено на всій території України карантин, що діяв протягом всього періоду, за який нараховується пеня, Верховний Суд вказує, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував вказані норми права та дійшов необґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 суми пені в розмірі 1 618,00 євро, що є безпідставним та таким, що суперечить нормам матеріального права.

Зазначене відповідає висновкам Верховного Суду у постановах від 16 грудня 2021 року у справі № 922/4076/20 та 25 жовтня 2022 року у справі № 916/183/22.

Наведене свідчить про необхідність відмови у задоволенні вимоги позивача про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язань за договором позики.

Ураховуючи, що висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову в частині стягнення інфляційних втрат є правильними, тому немає підстав скасовувати або змінювати постанову апеляційного суду в цій частині.

Згідно з частинами першою та третьою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду в частині стягнення пені за договором позики з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у позові.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Оскаржувана постанова у нескасованій частині відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Зважаючи на прийняте рішення про часткове задоволення касаційної скарги та відмову у стягненні пені, зазначений у постанові апеляційного суду розподіл судових витрат підлягає зміні, оскільки у підсумку розмір задоволених позовних вимог позивача зменшився та складає 8,52 % із заявлених 176 100,00 євро. Тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 2 417,55 грн (замість визначених апеляційним судом 2 667,25 грн) та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 217,40 грн (замість визначених апеляційним судом 4 653,00 грн).

У свою чергу відповідач поніс судові витрати у Верховному Суді у вигляді сплати судового збору, що підлягають частковому відшкодуванню позивачем пропорційно розміру позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, що відповідно складає 2 208,71 грн.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем у Верховному Суді

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких належить розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення між ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

У відзиві на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 сторона позивача зазначає про понесені витрати у суді касаційної інстанції в розмірі 5 000,00 грн, що полягають у підготовці та поданні відзиву на касаційну скаргу, які просить покласти на заявника, на підтвердження чого надано: копію додаткової угоди від 31 грудня 2021 року № 1 до договору № 57/14-12-20 про надання правової допомоги; копію рахунку-фактури від 12 липня 2022 року № 35/22; дублікат квитанції від 13 липня 2022 року; копію ордера на надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 у Верховному Суді адвокатом Цурканом М. М.; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 4055/10 на ім`я Цуркана М. М.

Ураховуючи конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а також відсутність відповіді на відзив із запереченням проти заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, понесених ним у суді касаційної інстанції, Верховний Суд вважає наявними підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 513,50 грн (пропорційно розміру задоволених позовних вимог, що стосується оскаржуваної суми) на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргупредставника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року в частині стягнення пені за прострочення виконання зобов`язань за договором позики у розмірі 1 618,00 євро скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про стягнення пені за прострочення виконання зобов`язань за договором позики відмовити.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 417,55 грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 4 217,40 грн.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року залишити без змін.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 208,71 грн судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 513,50 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко