Постанова

Іменем України

05 липня 2023 року

м. Київ

справа № 295/7309/21

провадження № 61-10115св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Поліщук Тетяни Олександрівни на постанову Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Трояновської Г. С., Павицької Т. М., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 20 квітня 2018 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно з умовами якого він передав відповідачу грошові кошти у розмірі 67 170,00 дол. США зі строком повернення коштів протягом року з моменту підписання цього договору, але не пізніше 20 квітня 2019 року. За договором за кожен місяць користування коштами відповідач зобов`язався сплатити позикодавцю 1,25 % (15 % річних) від зазначеної суми в терміни до 20 числа кожного місяця, починаючи з 20 травня 2018 року.

Вказував на те, що відповідач від виконання зобов`язання відмовився, а тому 05 листопада 2020 року він направив на адресу ОСОБА_2 письмову вимогу, у відповіді на яку ОСОБА_2 підтвердив факт отримання коштів особисто, при цьому жодної суми, викладеної у вимозі та у договорі, не заперечив та продовжував сплачувати відсотки у сумі меншій, ніж передбачено у пункті 1 договору позики.

З урахуванням повернутої суми коштів, ОСОБА_2 має заборгованість за договором позики у розмірі 66 188,89 дол. США та заборгованість за відсотками у сумі 21 740,24 дол. США.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на його користь суму боргу за договором позики у розмірі 66 188,89 дол. США, суму відсотків за договором позики у розмірі 21 740,24 дол. США, а всього - 87 929,13 дол. США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 07 липня 2022 року, ухваленим у складі судді Зосименко О. М., позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно набутих грошових коштів у сумі 59 910,00 дол. США.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 7 732,75 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що на письмовій вимозі позивача щодо повернення грошових коштів відповідач підтвердив отримання ним від позивача грошових коштів, але не у борг, і суду не надані будь-які належні докази, які вказують на підстави володіння відповідачем грошовими коштами позивача та які суми відповідачем поверталися позивачу, а тому дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача безпідставно набутих грошових коштів у сумі 59 910,00 дол. США (67 170,00 дол. США - 7 260,00 дол. США).

При цьому суд першої інстанції зазначив, що на першій сторінці договору позики позичальником вказаний ОСОБА_1 , а на останній сторінці з підписами сторін позичальником зазначений ОСОБА_2 . Встановивши, що в договорі позики, позивач і відповідач визначені кожен одночасно як позикодавець, так і як позичальник, що свідчить про невизначення сторін у зобов`язанні, суд дійшов висновку, що цей договір є неукладеним, оскільки не відповідає частині першій статті 638 ЦК України.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року, з урахуванням ухвал суду від 15 вересня 2022 року та від 27 вересня 2022 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Богунського районного суду міста Житомира від 07 липня 2022 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованість за договором позики від 20 квітня 2018 року у розмірі 66 188,89 дол. США, суму відсотків за договором позики в розмірі 1 063,05 дол. США, а всього - 67 251,94 дол. США.

Судовий збір у розмірі 8 608,48 грн, сплачений ОСОБА_1 за подання позовної заяви, компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що договір позики є неукладеним, так як неукладений (невчинений) правочин вважається таким у тому разі, коли недійсність за недотримання вимог щодо форми не встановлено, але відповідний договір повинен вчинятися в письмовій формі і сторона правочину не виявляла своєї волі для вчинення правочину (наприклад, не підписала правочин - постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19)), а оскільки самим відповідачем визнається факт підписання договору та отримання коштів і часткового їх повернення, то договір позики вважається таким, що виконується сторонами, а це виключає кваліфікацію договору як неукладеного.

Установивши наявність боргового зобов`язання ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором позики від 20 квітня 2018 року, укладеного в письмовій формі та підписаного сторонами, яке відповідач повинен був виконати до 20 квітня 2019 року, однак не виконав, апеляційний суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики від 20 квітня 2018 року, а також відсотків за договором позики.

При цьому апеляційний суд зазначив, що посилання відповідача на те, що він брав кошти не у борг, а для поповнення обігових коштів ТОВ «Ренесанс», директором якого він був на той період, не мають правового значення, оскільки визначальним є наявність факту позики між фізичними особами, а не цільове використання позичених коштів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У жовтні 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Поліщук Т. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просили скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач погоджується з рішенням суду першої інстанції в тій частині, що позивач не підтвердив, що між ним та відповідачем дійсно виникли правовідносини із договору позики грошових коштів, оскільки в договорі позики позивач і відповідач визначені кожен одночасно як позикодавець і позичальник, а позивач не надав доказів отримання відповідачем від нього коштів саме в указаній у позовній заяві сумі та доказів отримання коштів із зобов`язанням повернути, та вважає ,що суд дійшов правильного висновку про те, що даний договір є неукладеним, однак, стягуючи з відповідача на користь позивача грошові кошти як безпідставно набуті, вийшов за межі позовних вимог та самостійно змінив підстави позову, ухваливши судове рішення на підставі статті 1212 ЦК України, хоча позивач таких позовних вимог не заявляв та упродовж судового розгляду їх не доповнював.

Суд апеляційної інстанції необґрунтовано дійшов висновку про те, що відповідачем визнається підписання договору, оскільки відповідач не визнавав укладення договору та передачу грошових коштів. Факт повернення грошей, як зазначив апеляційний суд, підтверджує укладання договору, однак позивач не надав доказів повернення коштів, лише зазначив суми повернення, а суд не встановив, коли і як повертались кошти на підтвердження доводів про те, що повернення коштів підтверджує укладення договору. Отримання та повернення коштів нічим не підтверджується. Висновок суду про повернення відповідачем боргу ґрунтується лише на доводах позовної заяви, які не узгоджуються з іншими наданими доказами у справі, зазначивши, що начебто повернення коштів підтверджує зобов`язання.

Правовідносини з приводу позики були у 2005 році, коли відповідач з позивачем мали спільну фірму і від працівників фірми брали кошти на потреби і розвиток бізнесу, особистих відносин між позивачем і відповідачем з приводу позики як фізичні особи вони не мали, що можуть підтвердити свідки, у допиті яких суди відмовили.

Підставами касаційного оскарження постанови Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2021 року у справі № 392/260/19 (провадження № 61-14213св20), від 13 січня 2021 року у справі № 686/6823/14-ц (провадження № 61-6475св20), від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-16630св19).

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У грудні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

21 квітня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики, згідно з умовами якого позикодавець передає у власність позичальнику, а позичальник приймає у власність від позикодавця грошові кошти в сумі 67 170,00 доларів США, що є еквівалентом 1 761 593,70 грн за офіційним валютним курсом Національно банку України, встановленим на момент укладення цього договору, та зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів, а саме 67 170,00 доларів США, або еквівалентну суму в гривнях, перераховану за офіційним валютним курсом Національного банку України, встановленим на момент повернення грошових коштів, не пізніше ніж через один рік з моменту укладення даного договору, тобто до 20 квітня 2019 року. За кожен місяць користування грошовими коштами позичальник зобов`язується сплатити позикодавцю 1,25 % від зазначеної суми. За домовленістю сторін виплата процентів за користування грошовими коштам здійснюється позичальником щомісячно до 20 числа, починаючи з травня 2018 року (пункт 1 договору).

Відповідно до пункту 2 договору позики, сума позики, встановлена пунктом 1 цього договору, отримана позичальником від позикодавця до моменту підписання цього договору в повному обсязі. Підписання цього договору позичальником є підтвердженням отримання ним грошових коштів, зазначених в пункті 1 договору від позикодавця.

Із пункту 4 договору позики вбачається, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві суму позики, визначену п. 1 даного договору та відсотки.

Позичальник вправі повернути, а позикодавець зобов`язаний прийняти позичену суму, або її частку до настання строку 20 квітня 2019 року. У такому випадку проценти сплачуються за місяці фактичного користування грошима від фактичного користування.

Пунктом 7 договору позики передбачено, що у разі прострочення виконання зобов`язання позичальником за цим договором, позичальник зобов`язаний сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % проценти річних від простроченої суми.

Відповідно до пункту 10 договору, договір вступає в силу з моменту підписання та діє до його повного виконання.

05 листопада 2020 року позикодавець ОСОБА_1 направив позичальнику ОСОБА_2 вимогу, в якій позикодавець вимагає у позичальника повернути протягом одного місяця з моменту отримання цієї вимоги суму боргу 84 767 дол. США, включаючи відсотки за користування коштами, а саме: 66 188,89 дол. США основного боргу та 18 578,72 дол. США - відсотки.

Вказану вимогу ОСОБА_2 отримав особисто 05 листопада 2020 року, про що свідчить його особистий підпис та напис на вимозі «кошти особисто отримав від ОСОБА_1 , стосовно суми не можу підтвердити, треба перевірити, кошти брав не в борг, а для поповнення обігових коштів ТОВ «Ренесанс», директором якого я був на той період, кошти бралися під проценти, за вказаний період кошти від товариства повертались, але в якій сумі не можу сказати, треба перевірити».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) вказано «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У частинах першій, другій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Установивши, що між позивачем та відповідачем укладений письмовий договір позики, згідно з яким відповідач отримав від позивача суму позики та зобов`язався її повернути до 20 квітня 2019 року, однак одержаних у позику коштів відповідач не повернув, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума боргу за договором позики, адже доказів непідписання ним цього договору або неотримання позики за цим договором відповідач не надав.

Саме по собі зазначення в договорі позики на першій сторінці позичальником ОСОБА_1 , а на останній сторінці з підписами сторін ОСОБА_2 , не свідчить про те, що правочин є неукладеним, оскільки правочин вважається неукладеним (невчиненим) у тому разі, коли недійсність за недотримання вимог щодо форми не встановлено, але відповідний договір повинен вчинятися в письмовій формі і сторона правочину не виявляла своєї волі для вчинення правочину (наприклад, не підписала правочин - постанова ВП ВС від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц). А оскільки самим відповідачем визнається факт підписання договору та отримання коштів і часткового їх повернення (відповідь на вимогу), то договір вважається таким, що виконується сторонами, а це виключає кваліфікацію договору як неукладеного.

Відповідач не спростував дійсність договору позики та отримання ним грошових коштів на його умовах, до суду з позовом про визнання договору недійсним не звертався.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі

№ 444/9519/12 викладено висновок, що припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею).

Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється.

Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Установивши, що відповідно до умов договору позики кошти у борг надавалися строком до 20 квітня 2019 року, а нарахування відсотків за договором після спливу визначеного договором строку позики законом не передбачено, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню відсотки за користування позикою за період з 20 липня 2018 року до 20 квітня 2019 року.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума основного боргу у розмірі 66 188,89 дол. США та 1 063,05 дол. США відсотків, передбачених пунктом 1 договору позики, а всього 67 251,94 дол. США.

Посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судом неповно і неправильно. Переоцінка доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Поліщук Тетяни Олександрівни залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 08 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. В. Коломієць Б. І. Гулько Д. Д. Луспеник