Постанова

Іменем України

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 369/11450/19

провадження № 61-10412св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2021 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позов обґрунтований тим, що 29 вересня 2018 року між сторонами укладено договір позики, згідно з яким ОСОБА_2 взяла у ОСОБА_3 уборг 15 000,00 дол. США для закупівлі товару. Борг урозмірі 26 573,00 дол. США відповідачка зобов`язалась повернути 31 березня 2019 року. Уразі його неповернення в строк зобов`язалась сплатити щоденну неустойку в розмірі 25 % усієї суми.

Відповідачка не виконувала своїх зобов`язань за договором позики належним чином, у зв`язку з чим виникла заборгованість.

Просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 377 700,00дол. США, винагороду -16 116,00 дол.США, разом 393816,00 дол.США, що еквівалентно 9 845400,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2021 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року, позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики в розмірі 10 073,00 дол. США та неустойку в розмірі 5 000,00 дол. США, що разом еквівалентно 376 825,00 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ОСОБА_2 належним чином не виконала умов договору позики, станом на 31 березня 2019 року не повернула ОСОБА_1 позику в розмірі 10 073,00 дол. США. Застосувавши частину третю статті 551 ЦК України та зменшивши суми неустойки до 5 000,00 дол. США, суд виходив із розміру непогашеної суми позики, неспівмірності розміру заявлених позивачем збитків із розміром основної заборгованості.

Позовні вимоги заявлені позивачем в еквіваленті до національної валюти України - гривні, тому суд вважав за можливе стягнути з відповідача на користь позивача суму 15 073,00 дол. США, що еквівалентно 376 825,00 грн.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року, просив їх скасувати в частині відмови у стягненні винагороди у розмірі 6 043,00 дол. США та неустойки в розмірі 372 700,00 дол. США, ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині. В іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди не розглянули його вимогу про стягнення винагороди за користування позикою у розмірі 6 043,00 дол. США за період із 01 квітня 2019 року до 31 серпня 2019 року, не застосували статтю 1048 ЦК України.

Суди не застосували правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14-154цс18, згідно з яким період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі.

ОСОБА_2 не просила зменшити розмір неустойки, суд безпідставно застосував частину третю статті 551 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у прийнятті уточнених апеляційних вимог.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У вересні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Верховний Суд в межах доводів касаційної скарги переглядає оскаржувані судові рішення лише в частині позовних вимог про стягнення винагороди та неустойки.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволенняз таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 29вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно з яким ОСОБА_2 взяла у ОСОБА_1 у борг кошти в сумі 15 000,00дол. США строком на 6 місяців, які зобов`язалась повернути 31 березня 2019 року. Встановлено винагороду (плата за користування позикою) у формі 10 % суми позики щомісяця до дня фактичного повернення грошових коштів.

Сторони обумовили, що 31 березня 2019 року сума боргу з урахуванням 10 % винагороди становитиме26 573,00 дол.США. У разі неповернення суми боргу в строк ОСОБА_2 зобов`язалась сплатити щоденну неустойку в розмірі 25 % усієї суми. Неустойка забезпечує виконання договору позики і зменшенню не підлягає.

30 березня 2019 року позивач ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 та ОСОБА_4 процентну винагороду за користування позикою в розмірі 15 000,00дол. США, про що видав власноруч написану розписку.

Згідно зрозпискою без дати ОСОБА_1 отримав від позичальників ОСОБА_2 та ОСОБА_4 1 500,00дол. США в рахунок погашення боргового зобов`язаннявід 29 вересня 2018 року.

Станом на 31 березня 2019року позикодавцю ОСОБА_1 поверненасума в розмірі 16 500,00 дол.США із суми у 26 573,00 дол. США, передбаченої договоромпозики.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Спір між сторонами стосується стягнення заборгованості за договором позики,а також неустойки та винагороди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця), згідно зі статтею 545 ЦК України, свідчить, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимоги від відповідача виконання боргового зобов`язання.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17. Підстав відступити від таких висновків Верховний Суд не встановив.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із вказаними нормами цивільного процесуального закону обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачка не виконувала належним чином зобов`язання за договором позики, тому зобов`язана повернути позивачу неповернену частину боргу, а розмір неустойки підлягає зменшенню, оскільки її розмір неспівмірний із розміром неповерненої частини боргу.

Оцінивши доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Щодо стягнення винагороди

Суди встановили, що за договором позики відповідачка зобов`язалася повернути як суму боргу, так і розмір плати за користування позикою.

У договорі позики сторони погодили винагороду (плата за користування позикою) у розмірі 10 % суми позики щомісяцядо дня фактичного повернення грошових коштів.

Додатково обумовили, що 31 березня 2019 року сума боргу з урахуванням 10 % винагороди становитиме 26 573 дол. США, тобто плата за користування позикою обмежена сумою в розмірі 11 573,00 дол. США.

Суди встановили, що станом на 31 березня 2019 року ОСОБА_1 повернено суму 16 500,00 дол. США, з яких борг за процентами щодо користування позикою відповідно до черговості задоволення вимог кредиторів (стаття 534 ЦК України) у розмірі 11 573,00 дол. США повністю погашений у встановлений договором позики строк.

З огляду на вказане позивач на підставі частини першої статті 1048 ЦК України не має права додатково нарахувати проценти за користування позикою у розмірі 10 % суми позики (винагороду), оскільки вказана винагорода включена до загальної суми боргу, яка була визначена в договорі позики станом на 31 березня 2019 року та сплачена відповідачкою повністю, тому суди обґрунтовано відмовили у позові в частині стягнення винагороди.

З огляду на це безпідставними є доводи касаційної скарги, що суди не розглянули вимогу позивача про стягнення винагороди за користування позикою у розмірі 6 043,00 дол. США за період із 01 квітня 2019 року до 31 серпня 2019 року.

Доводи касаційної скарги, що суди безпідставно не застосували статтю 1048 ЦК України, також є необґрунтованими, оскільки згідно з наведеною статтею позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором, проте у цій справі сторони визначили розмір винагороди у договорі позики.

Щодо зменшення неустойки

Однією із загальних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

Отже, дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 6 та статті 627 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Отже, цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.

Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 910/12876/19, провадження № 12-94гс20.

Відповідно до частин першої, третьої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно зі статтями 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони закон може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тому право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, провадження № 12-79гс19.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо (стаття 11 ЦПК України).

Отже, положення частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, провадження № 14-442цс18, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц, провадження № 14-64цс19, від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17, провадження № 14-319цс19.

Суди встановили, що у договорі позики сторони погодили, що розмір неустойки зменшенню не підлягає.

Стягнення з відповідачки на користь позивача пені у розмірі 372 700,00 дол. США, яка більше ніж у 36 разів перевищує суму простроченого зобов`язання (10 073,00 дол. США), не відповідає засадам цивільного судочинства та справедливому розгляду і вирішенню справи.

Оскілька умова договору позики про неможливість зменшення розміру неустойки не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, то врахувавши розмір непогашеної суми позики, неспівмірність заявленої позивачем суми неустойки із розміром основної заборгованості, суди правильно застосували частину третю статті 551 ЦК України та дійшли обґрунтованого висновку про зменшення суми неустойки до 5 000,00 дол. США.

З огляду на вказане доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не просила зменшити розмір неустойки, а суд безпідставно застосував частину третю статті 551 ЦК України, є необґрунтованими.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у прийнятті уточнених апеляційних вимог, оскільки згідно з протоколом судового засідання від 14 квітня 2021 року позивач вказав, що через канцелярію суду подав заяву про уточнення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції протокольною ухвалою обґрунтовано повернув цю заяву з додатками у зв`язку з тим, що на стадії апеляційного розгляду не передбачено уточнення апеляційних вимог (а. с. 131-132).

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди не застосували правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14-154цс18.

Визначаючи подібність правовідносин, Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14-154цс18, викладено правовий висновок про те, що період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто пеня може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано в законі чи договорі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц не виклала висновки щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України, тому доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів про зменшення розміру неустойки відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України. Крім того, у цій справі і справі, яка переглядається, встановлені різні фактичні обставини.

Верховний Суд також зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що умова договору про неможливість зменшення розміру неустойки є нікчемною. Проте відповідних доводів касаційної скарги немає, і такий висновок не вплинув на правомірне зменшення розміру неустойки.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набираєзаконної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко