Постанова

Іменем України

26 липня 2023 року

м. Київ

справа № 495/7179/19

провадження № 61-13157св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 червня 2021 року, ухвалене у складі ОСОБА_3 , та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року,прийняту у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що відповідно до письмової розписки від 30 травня 2006 року вона позичила ОСОБА_2 25 000,00 дол. США з обов`язком повернення боргу за три роки, а згідно з розпискою від 16 червня 2005 року - 5 500,00 дол. США з обов`язком повернення за два дні. На вказаних розписках наявні підписи ОСОБА_2 .

Проте, відповідач до цього часу борг за вищевказаними розписками не повернув.

Вказувала на те, що вона з поважних причин пропустила строк звернення до суду з цим позовом з оглядом на таке.

Вони з відповідачем мали почуття любові, поваги та довіри один до одного та з грудня 2004 року проживали разом в будинку, який належав їй на праві власності. Відповідач 30 травня 2005 року набув офіційний статус фізичної особи-підприємця з основним видом економічної діяльності: пасажирський наземний транспорт міського і приміського сполучення, яка припинена 25 травня 2017 року. Для розвитку бізнесу відповідач на підставі вказаних розписок позичив у неї грошові кошти, які своєчасно не повернув, проте пообіцяв, що після припинення його комерційної діяльності поверне позичені кошти за розписками. Так як вони довіряли один одному, вона не вимагала їх повернення в строк, передбачений у розписках, й надалі протягом позовної давності. Грошові кошти були необхідні відповідачу для оформлення міжміських пасажирських перевезень. Надалі ОСОБА_2 став власником земельної ділянки кадастровий номер 51103000000:01:009:0121, площею 0,0626 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач запропонував їй у разі настання негативних наслідків від його підприємницької діяльності переоформити на неї належну йому земельну ділянку і як запобіжний захід цієї умови передав їй копію державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 900555.

Позивач вказувала на те, що вона має тяжку хворобу, а в листопаді 2017 року її стан погіршився та вона була госпіталізована до лікарні. Відповідач забрав свої речі з будинку та пішов проживати у інше місце. Будь-які зв`язки із відповідачем перервались. Після повернення з лікарні та довгої реабілітації вона письмово повідомила відповідача листом-вимогою від 04 травня 2019 року, яким просила повернути грошові кошти за розписками в сумі 30 500,00 дол. США до 20 червня 2019 року. Цей лист відповідач отримав 07 червня 2019 року, проте відповіді не надіслав.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила поновити їй строк позовної давності, стягнути з відповідача на її користь грошові кошти за розпискою від 30 травня 2006 року у розмірі 25 000,00 дол. США, що станом на 05 серпня 2019 року за офіційним курсом Національного банку України становить 638 500,00 грн та 5 500,00 дол. США за розпискою від 16 травня 2005 року, що станом на 05 серпня 2019 року за офіційним курсом Національного банку України становить 140 470,00 дол. США.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 червня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано причини пропуску строку позовної давності для звернення ОСОБА_1 з відповідним позовом поважними.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики від 16 травня 2005 року в розмірі 5 500,00 дол. США, що станом на день ухвалення рішення становить 134 530,00 грн (із розрахунку 24,46 грн за один долар США), та за договором позики від 30 травня 2006 року в розмірі

25 000,00 дол. США, що станом на день ухвалення рішення становить 611 500,00 грн (із розрахунку 24,46 грн за один долар США).

Стягнуто з ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7 460,30 грн на користь держави.

Постановою Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 червня 2021 року залишено без змін.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідач не виконав належним чином взяті на себе зобов`язання за договорами позики, а тому наявні правові підстави для стягнення з останнього на користь позивача заборгованості за договором позики.

При цьому суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що позивач з поважних причин пропустила строк звернення до суду з позовом про стягнення боргу за розписками від 16 травня 2005 року та від 30 травня 2006 року, посилаючись на те, що з 2004 року по 2017 рік сторони перебували у теплих сімейних відносинах як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу. Об`єктивна можливість ОСОБА_1 знати про обставини порушення її прав виникла, коли її відносини з відповідачем були припинені, тобто з 2017 року, однак вона не мала можливості відновлення своїх прав з огляду на погіршення стану її здоров`я.

Враховуючи перебування позивача з відповідачем у сімейних відносинах, довіру та взаєморозуміння щодо повернення коштів, наявність інвалідності та тяжкої хвороби у позивача, що зумовило її госпіталізацію, враховуючи те, що особою з інвалідністю вона стала з 2010 року, а госпіталізована в 2017 році, стаючи на захисті прав такої особи, з огляду на об`єктивні та незалежні від позивача підстави, що істотно утруднювали своєчасне подання позову, виходячи із тривалої реабілітації позивача після хвороби, в той же час прийнявши до уваги момент припинення сімейних відносин з боку відповідача, про що ним жодного заперечення не надається та не спростовуються дані обставини, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що причини пропуску строку позовної давності є поважними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що строк звернення до суду позивачем пропущений з поважних причин.

Судами не враховано, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання, та враховуючи те, що боргові розписки містили зобов`язання відповідача щодо строків повернення грошових коштів, застосуванню до виниклих правовідносин підлягала норма, що міститься в частині п`ятій статті 261 ЦК України.

Позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду з позовом.

Суди попередніх інстанцій, вказуючи на те, що позивач та відповідач перебували з 2004 року по 2017 рік у теплих сімейних відносинах як чоловік і жінка без реєстрації шлюбу, про що пояснили допитані свідки, фактично встановили факт спільного проживання сторін у вказаний період, хоча позивач не заявляла вимог щодо визнання факту спільного проживання. При цьому суди встановили факт проживання на підставі єдиного доказу - показань двох свідків, хоча лише показаннями свідків за відсутності інших доказів не може бути встановлений факт спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрацією шлюбу.

Посилаючись на те, що перебування у шлюбних відносинах унеможливлюють реалізацію правомочності кредитора на повернення грошових коштів, оскільки відносини характеризувались почуттями «любові та довіри», суди не взяли до уваги, що ті ж високі почуття не були перешкодою для позивача в частині пред`явлення вимоги складення розписок у 2006 - 2005 роках. Складення розписки чи укладення договору особами, які перебувають у шлюбних відносинах, не притаманно таким відносинам, у тій мірі не притаманно пред`являти вимогу щодо їх повернення, а відтак факт складення розписок свідчить про відсутність настільки близьких стосунків між позивачем та відповідачем, щоб позивач не могла реалізувати права на судовий захист.

Визначення судом моментом початку перебігу строку позовної давності момент припиненням відносин не відповідає характеру виниклих спірних правовідносин, які у даному випадку є саме цивільними, а не сімейними.

Суди не врахували наявність об`єктивної можливості у позивача знати про порушення свого права та вжити передбачені законом заходи щодо його захисту.

Крім того, позивач має вищу юридичну освіту, є досвідченим фахівцем в галузі цивільного права, тривалий час займає посаду приватного нотаріуса. Вищезазначений досвід та освіта дозволяли позивачу самостійно скласти позовну заяву без отримання сторонньої правової допомоги.

Підставами касаційного оскарження рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 738/1452/17 (провадження № 61-13412св19), від 26 жовтня 2022 року у справі № 752/10864/19 (провадження № 61-17278св21).

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 червня 2005 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у простій письмовій формі укладено договір позики, що підтверджується письмовою розпискою, згідно з якою ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 5 500,00 дол. США строком на два дні.

30 травня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у простій письмовій формі укладено ще один договір позики, що підтверджується письмовою розпискою, згідно з якою ОСОБА_2 отримав у борг у ОСОБА_1 гроші в сумі 25 000,00 дол. США, які зобов`язався повернути через три роки.

Станом на день звернення до суду 09 серпня 2019 року відповідач не повернув позивачу борг за договорами позики від 16 червня 2005 року та від 30 травня 2006 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Щодо суті спору

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує укладення договору, визначає його умови, а також засвідчує отримання позичальником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 (на яку послався суд апеляційної інстанції), від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.

Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії.

У разі встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).

Особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).

Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постановах від 27 травня 2020 року у справі № 583/97/19 (провадження, № 61-13172св19), від 19 травня 2021 року у справі № 128/891/20-ц (провадження № 61-4560св21), а також зі змістом статті 545 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно зі статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

На підставі викладеного суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що зібраними у справі доказами підтверджено укладення між сторонами договорів позики та невиконання позичальником своїх зобов`язань за вказаними правочинами, у зв`язку з чим утворилась заборгованість перед позикодавцем.

Щодо строку позовної давності

Відповідно до вимог статті 256 ЦК України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлена тривалість загальної позовної давності у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається в статті 261 ЦК України.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

За статтею 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи є порушеним право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.

Початок перебігу позовної давності, підстави зупинення та переривання перебігу позовної давності визначені законодавством у імперативних нормах матеріального права, проте частина п`ята статті 267 ЦК України надає суду право визнавати поважними причини пропуску позовної давності і захищати порушене право.

Відмовити у позові у зв`язку з пропуском строку позовної давності можна лише за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

У справі, яка переглядається, відповідач подав до суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності (а. с. 145-147, т. 1).

Частиною п`ятою статті 261 ЦК України передбачено, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Договори позики від 16 травня 2005 року та від 30 травня 2006 року, укладені між сторонами, є строковими.

Так, строк повернення позики за договором від 16 червня 2005 року настав через два дні, тобто 19 червня 2005 року, а за договором від 30 травня 2006 року - через три роки, тобто 30 травня 2009 року.

До суду з цим позовом ОСОБА_1 звернулася 09 серпня 2019 року, тобто пропустила строк звернення до суду з цим позовом на дуже значний період.

Суди попередніх інстанцій, надаючи оцінку доводам позивача про пропуск позовної давності, про що вказано вище, дійшли висновку про те, що строк звернення до суду позивачем пропущено з поважних причин. При цьому суди не поновили цей строк.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком судів з огляду на таке.

Підставою касаційного оскарження визначено пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п`ята статті 267 ЦК України).

Тлумачення частини п`ятої статті 267 ЦК України свідчить, що під поважними причинами пропуску позовної давності слід розуміти такі обставини, що з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову.

Саме позивач повинен довести поважність характеру тієї чи іншої причини, а не інші учасники, адже це в його інтересах, щоб суд визнав поважними причини пропуску позовної давності.

Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ і Верховний Суд та Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначали, що питання поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Водночас, поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19).

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№ o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У матеріалах справи, яка переглядається, відсутнє судове рішення про встановлення факту перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу у період з 2004 року по 2017 рік, а тому суди попередніх інстанцій помилково посилалась на перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу у зазначений період як на встановлений факт. Таких позовних вимог заявлено не було.

Надані позивачем довідка МСЕК від 25 травня 2010 року та довідка Білгород-Дністровської міської лікарні від 26 грудня 2017 року не підтверджують існування об`єктивних непереборних труднощів для своєчасного звернення до суду.

Так, у довідці МСЕК від 25 травня 2010 року, згідно з якою позивачу присвоєно другу групу інвалідності, зазначено, що позивачу показані роботи не пов`язані із підвищеним психо-емоційним навантаженням та дотриманням режиму харчування, отже позивач може працювати, а тому підстав вважати, що вона не мала фізичної можливості звернутися до суду з позовом, немає. Наявність хронічних захворювань та статус особи з інвалідністю другої групи не є поважними причинами пропуску строку звернення до суду з позовом.

Також не є поважною причинами пропуску строку звернення до суду з позовом перебування позивача на стаціонарному лікуванні у період з 22 листопада 2017 року по 26 грудня 2017 року (діагноз - цукровий діабет, тяжка форма), що підтверджується довідкою Білгород-Дністровської міської лікарні від 26 грудня 2017 року.

Верховний Суд вважає помилковими висновки судів попередніх інстанції про те, що строк звернення до суду пропущено з поважних причин, оскільки зазначені позивачем причини пропуску строку позовної давності, а саме: перебування з відповідачем у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу у період з 2004 року по 2017 року; статус особи з інвалідністю другої групи з 25 травня 2010 року; перебування на стаціонарному лікуванні у 2017 році та медична реабілітація, не свідчать про наявність об`єктивних та непереборних труднощів для своєчасного звернення з позовом у межах встановленого законом строку.

При цьому суди попередніх інстанцій не звернули уваги на доводи відповідача про те, що з 2012 року по 2019 рік позивачка працювала, здійснювала нотаріальні дії, тобто її стан здоров`я не був перешкодою для цього, а тому не міг бути і перешкодою для пред`явлення позову у межах позовної давності.

Враховуючи, що позивач не зазначила обставин, які б підтверджували існування об`єктивних непереборних труднощів для своєчасного звернення до суду, Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення частини п`ятої статті 267 ЦК України.

При цьому, аналізуючи причини поважності/неповажності пропуску строку позовної давності, Верховний Суд не переоцінює докази та встановлені судами обставини, а виходить із порушень норм матеріального і процесуального права, допущених судами, що є повноваженням суду касаційної інстанції, а саме підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

З таких доводів виходила і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), визначаючи поважність причин пропуску строку позовної давності на стадії касаційного провадження (пункти 119-126).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив судовий збір у розмірі 11 684,60 грн, за подання касаційної скарги - 15 580,00 грн.

Згідно з положеннями частини шостої статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У пункті 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.

ОСОБА_1 відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору під час розгляду цієї справи в усіх судових інстанціях, а тому судові витрати у вигляді судового збору, понесені відповідачем за розгляд справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 27 264,60 грн, підлягають компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 04 червня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за договором позики відмовити.

Компенсувати ОСОБА_2 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судові витрати, сплачені ОСОБА_2 за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 27 264,60 грн (двадцять сім тисяч двісті шістдесят чотири гривні 60 копійок).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець