Постанова

Іменем України

27 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 753/23427/19

провадження № 61-8320св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у складі судді Лужецької О. Р. та постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Сушко Л. П., Суханової Є. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 04 липня 2017 року між ним та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики № 0407/17П, за яким відповідач отримав від нього в борг грошові кошти на загальну суму 1 680 000 грн, що на момент передачі складало еквівалент 65 000 доларам США.

При цьому, за домовленістю сторін позичальник зобов`язався повернути йому 130 000 грн не пізніше 25 вересня 2017 року, а починаючи з жовтня 2017 року - сплачувати щомісячні платежі в розмірі 26 000 грн або еквівалент 1 000 доларів США за комерційним курсом на день сплати з підписанням відповідного акта прийому-передачі грошових коштів.

Остаточною датою повернення позики за вказаним договором є 30 жовтня 2022 року.

Однак ОСОБА_2 не виконував взятих на себе зобов`язань щодо сплати боргу у строк та в порядку, що встановлені договором, у зв`язку з чим 20 листопада 2019 року позивач надіслав відповідачу письмову вимогу про повернення позики, яка була залишена без реагування.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в розмірі 3 563 143,66 грн, з яких: 1 680 000 грн - основна сума боргу; 1 165 920 грн - пеня; 191 658 грн - три проценти річних; 525 565,66 грн - інфляційні втрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року, з урахуванням ухвали цього суду від 06 грудня 2021 року про виправлення описки, позов задоволено частково.

Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 1 876 505,85 грн, з яких: 1 313 000 грн - основна сума боргу; 149 303,75 грн - три проценти річних; 414 202,10 грн - інфляційні втрати.

Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 5 666 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами було укладено договір позики, умови якого відповідачем не виконані, тому стягненню підлягає сума основного боргу, яку позичальник мав сплатити станом на 15 липня 2021 року (дату проведення позивачем розрахунку заборгованості) з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Суд також зазначив, що згідно з пунктом 3.2 договору позики остаточною датою повернення позики є 30 жовтня 2022 року, тоді як на час вирішення цієї справи цей строк ще не настав, а відтак, у позичальника не виник обов`язок зі сплати позикодавцю пені, передбаченої пунктом 5.3 цього договору. Тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Виходячи із встановлених фактичних обставин справи, умов договору позики та положень чинного законодавства, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума заборгованості в розмірі 1 876 505,85 грн, з яких: 1 313 000 грн - основна сума боргу; 149 303,75 грн - три проценти річних; 414 202,10 грн - інфляційні втрати.

Суд правильно зазначив, що в даному випадку у позичальника не виник обов`язок зі сплати позикодавцю пені, передбаченої пунктом 5.3 договору позики, оскільки остаточна дата повернення позики - 30 жовтня 2022 року - не настала.

Крім того, суд першої інстанції вірно не прийняв до уваги посилання сторони відповідача про непорушення строків і порядку повернення позики та відсутність у позичальника обов`язку повертати позику частинами, оскільки ці обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та спростовуються матеріалами справи, зокрема, умовами договору позики.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

26 серпня 2022 року ОСОБА_2 , через представника ОСОБА_3 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року в частині задоволених позовних вимог і направити справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 та в постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 756/11460/15-ц, від 05 лютого 2020 року у справі № 534/711/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилили заяву учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що умовами договору позики не передбачено обов`язку позичальника повертати борг частинами (з розстроченням), тому в даному випадку не може бути застосований правовий механізм частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), який надає позикодавцю право вимагати дострокового повернення позики.

Отже, заявлена ОСОБА_1 вимога про дострокове повернення суми позики в розмірі 1 680 000 грн є безпідставною через її передчасність, оскільки на момент звернення до суду з цим позовом він як позичальник не порушив встановлені в договорі строки та порядок повернення позики.

Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач у позасудовому порядку висував до нього вимогу повернути позику достроково, що виключає можливість стягнення боргу у повному обсязі.

Позовні вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат також є безпідставними, оскільки частиною першою статті 1050 ЦК України на позичальника покладається обов`язок зі сплати грошової суми відповідно до статті 625 цього Кодексу виключно у випадку, якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики.

Оскільки остаточною датою повернення боргу за договором позики є 30 жовтня 2022 року, то лише після спливу цього строку розпочнеться прострочення виконання грошового зобов`язання і позивач набуде право на стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, причому, за умови, що до того часу позика не буде повернута.

Вказує, що всі розрахунки позивача на підтвердження складових сум позову, що є похідними (пеня, три проценти річних, інфляційні втрати) зроблено за один і той самий період - з 26 вересня 2017 року по 15 липня 2021 року. При цьому, в основу розрахунків покладено одну і ту саму суму боргу - 1 680 000 грн, незважаючи на те, що за доводами позивача, починаючи з 25 вересня 2017 року, він мав повертати позику періодичними щомісячними рівними платежами.

Вважає, що такі вимоги суперечать сталій правовій позиції суду касаційної інстанції, який у своїх постановах неодноразово роз`яснював, що якщо договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок позичальника повернути борг частинами, то право позикодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу.

Іншими словами пеню, три проценти річних, інфляційні втрати необхідно розраховувати не на всю суму позики за весь час прострочення, а на кожний окремо взятий періодичний платіж за період часу існування прострочення такого платежу.

З огляду на викладене, позивачем неправильно проведено розрахунок сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

Разом з тим, наявність права позичальника вимагати сплати простроченого чергового платежу нерозривно пов`язане з наявністю/відсутністю у договорі позики умов, що передбачають самостійну відповідальність за невиконання обов`язку позичальника зі сплати платежу.

Зазначає, що за умовами договору позики відповідальність позичальника настає виключно у разі неповернення позики (навіть одноразовим платежем) до 30 жовтня 2022 року включно, оскільки саме ця дата погоджена сторонами як строк повернення позики.

Фактично висновки судів попередніх інстанцій зводяться до того, що станом на 15 липня 2021 року (кінцева дата нарахувань позивача, вказана в уточненій позовній заяві) відповідач має достроково сплатити не всю суму позики в розмірі 1 680 000 грн, а лише прострочену частину - 1 313 000 грн.

Крім того, дійшовши висновку про часткову обґрунтованість пред`явленого ОСОБА_1 позову, ані суд першої інстанції, ані апеляційний суд не розглянули заяву сторони відповідача про сплив позовної давності до вимог про стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, які нараховані за період, що перевищує 3 роки, та не застосували до спірних правовідносин відповідних норм матеріального права.

Аргументи інших учасників справи

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Дарницького районного суду міста Києва.

13 грудня 2022 року справа № 753/23427/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

04 липня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 0407/17П, за яким відповідач отримав від позивача в борг грошові кошти на загальну суму 1 680 000 грн, що на момент передачі складало еквівалент 65 000 доларів США, які відповідач зобов`язався повернути позикодавцеві у строк та розмірах, що обумовлені умовами цього договору (том 1 а. с. 8-9).

Згідно з пунктом 2.3 договору позики відповідач зобов`язався повернути позивачу 130 000 грн, що складає еквівалент 5 000 доларів США, не пізніше 25 вересня 2017 року.

Пунктом 2.4 договору позики передбачено, що, починаючи з жовтня 2017 року, щомісячний розмір платежу за цим договором складає 26 000 грн або еквівалент 1 000 доларів США за комерційним курсом на день сплати.

Остаточною датою повернення позики встановлено 30 жовтня 2022 року (пункт 3.2 договору позики).

Згідно з пунктом 5.3 договору позики при порушенні позичальником строку повернення позики, вказаного в пункті 3.2 цього договору, він повинен сплатити позикодавцю пеню в розмірі 0,05 % від боргу за кожний день прострочення повернення позики.

Актом прийому - передачі грошових коштів від 04 липня 2017 року № 0407/17П-1 підтверджується, що на виконання умов вищевказаного договору позики ОСОБА_1 передав у власність позичальника ОСОБА_2 1 680 000 грн, що на момент передачі коштів складає 65 000 доларів США (том 1 а. с. 10).

Як вбачається із матеріалів справи, позичальник ОСОБА_2 не виконував взятих на себе зобов`язань щодо сплати боргу у строк та в порядку, що встановлені договором позики, а саме:

- в порушення пункту 2.3 договору відповідач не повернув частину позики в розмірі 130 000 грн, що складає еквівалент 5 000 доларів США та ухиляється від повернення цих коштів;

- в порушення пункту 2.4 договору, позичаючи з жовтня 2017 року, позичальник не сплачує щомісячні платежі в розмірі 26 000 грн або 1 000 доларів США в гривневому еквіваленті за комерційним курсом долара США до гривні на день сплати.

Занаданим ОСОБА_5 розрахунком станом на 15 липня 2021 року в позичальника ОСОБА_2 утворилася заборгованість за договором позики в розмірі 3 563 143,66 грн, з яких: 1 680 000 грн - основна сума боргу; 1 165 920 грн - пеня; 191 658 грн - три проценти річних; 525 565,66 грн - інфляційні втрати (том 1 а. с. 220-221).

Суд першої інстанції не погодився із вказаним розрахунком заборгованості та на його спростування зазначив, що відповідач не виконував взятих на себе зобов`язань щодо повернення позики у строк та в порядку, встановлені договором, у зв`язку з чим станом на 15 липня 2021 року: загальний розмір суми основного боргу складає 1 313 000 грн (130 000 грн [одноразовий платіж, який позичальник мав сплатити до 25 вересня 2017 року] + 1 183 000 грн [сума щомісячних платежів, які позичальник мав сплатити в період з жовтня 2017 року по 15 липня 2021 року]); сума інфляційних втрат становить 414 202,10 грн (41 010,11 грн [сума за прострочення сплати позичальником одноразового платежу в розмірі 130 000 грн за період з 26 вересня 2017 року по 15 липня 2021 року] + 373 191,99 грн [сума за прострочення сплати позичальником частини позики в розмірі 1 183 000 грн за період з жовтня 2017 року по 15 липня 2021 року]); сума трьох процентів річних складає 149 303,75 грн (14 830,68 грн [три проценти річних за період з 26 вересня 2017 року по 15 липня 2021 року від простроченої суми одноразового платежу в розмірі 130 000 грн] + 134 473,07 грн [три проценти річних за період з жовтня 2017 року по 15 липня 2021 рокувід простроченої суми позики в розмірі 1 183 000 грн]).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення пені, передбаченої пунктом 5.3 договору позики, не оскаржуються, тому в силу положень вищенаведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволених позовних вимог у повній мірі не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою та другою статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення основної суми боргу

У справі, яка переглядається, сторони не заперечували факт укладення договору позики, однак по різному тлумачили його умови.

Зокрема, позивач вказував, що договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), а тому через несплату відповідачем періодичних щомісячних платежів він має право вимагати дострокового повернення позики.

Відповідач, у свою чергу, наполягав на тому, що він як позичальник не порушив встановлені в договорі строки та порядок повернення позики, оскільки остаточною датою повернення боргу є 30 жовтня 2022 року і лише після спливу цього строку розпочнеться прострочення виконання грошового зобов`язання.

Крім того, ОСОБА_2 зазначав, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач у позасудовому порядку висував до нього вимогу повернути позику достроково, що виключає можливість стягнення боргу у повному обсязі.

В аспекті вирішення питання щодо наявності/відсутності підстав для стягнення основної суми боргу колегія суддів Верховного Суду виходить з такого.

Згідно зі статтею 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду України від 28 листопада 2011 року у справі № 3-127гс11 зроблено висновок, що оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову. Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту.

Наведена правова позиція щодо можливості пред`явлення позикодавцем вимоги до позичальника про повернення суми позики саме шляхом подання до суду відповідного позову у подальшому підтримана у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 753/2362/17; від 20 березня 2019 року у справі № 755/21936/15-ц; від 17 лютого 2021 року у справі № 750/13632/18, від 03 листопада 2021 року у справі № 705/3275/18; від 08 грудня 2021 року у справі № 522/24415/17 та від 16 лютого 2022 року у справі № 520/19325/18.

З огляду на викладене, доводи заявника про те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач в позасудовому порядку висував до нього вимогу повернути позику достроково, що виключає можливість стягнення боргу у повному обсязі, не заслуговують на увагу, оскільки у цьому випадку днем пред`явлення ОСОБА_1 вимоги до ОСОБА_2 про повернення позики за договором є дата його звернення до суду шляхом подання позову, а саме: 06 грудня 2017 року.

Крім того, колегія суддів не приймає до уваги посилання сторони відповідача про не порушення позичальником строків і порядку повернення позики та відсутність у нього обов`язку повертати позику частинами, оскільки ці обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судами попередніх інстанцій та спростовуються, зокрема, самими умовами договору позики (пунктами 2.3, 2.4 договору, які є чіткими та зрозумілими).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Разом з тим,при обчисленні загального розміру основного боргу за договором позики суди попередніх інстанцій визначили суму стягнення станом на 15 липня 2021 року, тоді як позикодавець скористався своїм правом дострокового повернення позики шляхом пред`явлення через суд вимоги у формі позову, а відтак, у цьому випадку були наявні правові підстави для стягнення з відповідача усієї суми основного боргу у розмірі 1 680 000 грн.

Отже, за наведених обставин суди попередніх інстанцій помилково стягнули з відповідача лише суму основного боргу, яку він мав повернути станом на 15 липня 2021 року (дату проведення позикодавцем розрахунку заборгованості), а не увесь борг, однак, беручи до уваги те, що позивач, проти якого в цій частині ухвалене судове рішення, його не оскаржив, фактично погодившись із ним, колегія суддів, ураховуючи принцип диспозитивності, вважає за необхідне в цій частині залишити оскаржувані судові рішення без змін, оскільки суд касаційної інстанції, переглядаючи судове рішення за касаційною скаргою відповідача, не може погіршувати його становище.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення сум, передбачених статтею 625 ЦК України

Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та три проценти річнихвходять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

У главі 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

До правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених у статті 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) вказано, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16 (провадження № 14-254цс19) та у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 756/11460/15-ц (провадження № 61-18170св18), від 05 лютого 2020 року у справі № 534/711/16-ц (провадження № 61-11080св19), на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 444/9519/12: оскільки договір встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) відповідачем обов`язку з внесеннячергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. У разі порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів. […] Отже, оскільки за умовами договору відповідач мав виконувати зобов`язання, зокрема, з повернення кредиту та зі сплати процентів до 27 числа кожного місяця впродовж строку кредитування (24 місяці), перебіг позовної давності для стягнення заборгованості за кожним з цих щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. А тому встановлення строку кредитування у договорі, який передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за наведених умов початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговимплатежем з моменту його прострочення. Вказане унеможливлює визначення початку перебігу позовної давності дляпогашення всієї заборгованості за договором з моменту спливу строку кредитування, як це встановив суд апеляційної інстанції;

- у справі № 127/15672/16: порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову;

- у справі № 756/11460/15-ц: умовами договору погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями. Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов`язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов`язання, яке виникло на основі договору. […] Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд;

- у справі № 534/711/16-ц: укладений сторонами кредитний договір встановлював окремі зобов`язання, які деталізували обов`язок позичальника повернути борг частинами та передбачали самостійну відповідальність за невиконання цього обов`язку. За таких обставин незалежно від визначеного у договорі строку кредитування право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. Тому перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу починається після невиконання чи неналежного виконання позичальником обов`язку з його внесення і обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу. Відповідні висновки щодо застосування норм матеріального права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2022 року у справі № 921/542/20 містяться правові висновки про те, що ухвалення судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором не припиняє грошового зобов`язання боржника та не звільняє його від наслідків порушення відповідного зобов`язання, з урахуванням чого у кредитора наявне передбачене частиною другою статті 625 України право на нарахування трьох процентів річних за весь час прострочення зобов`язання до моменту його фактичного виконання. Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов`язання, визначеного у гривнях. У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти. Кредитор, який, користуючись наданим йому процесуальним правом, визначив заборгованість за валютним кредитом у пред`явленому ним позові у національній валюті - гривні, що була задоволена судом та стягнута з боржника у цій валюті, має право за частиною другою статті 625 ЦК України на нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції на таку заборгованість боржника за весь час прострочення виконання ним грошового зобов`язання.

У справі, яка переглядається, право позивача на нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних виникло за кожен місяць з моменту порушення відповідачем грошового зобов`язання та триватиме до моменту його усунення (виконання у повному обсязі).

Тому, подавши до суду у грудні 2019 року позов про стягнення боргу за укладеним 04 липня 2017 року договором позики та сум, передбачених статтею 625 ЦК України, позивач дотримався трирічного строку на звернення до суду за захистом порушеного права.

Вищенаведені постанови суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі, не містять висновків щодо неможливості подальшого нарахування позивачем інфляційних втрат і трьох процентів річних після пред`явлення позову в межах загальної позовної давності шляхом збільшення позовних вимог (за умови триваючого невиконання боржником основного зобов`язання).

Отже, з урахуванням неусунення боржником порушення грошового зобов`язання позивач у цій справі мав право на стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних з жовтня 2017 року та до подання ним заяви про збільшення позовних вимог.

Враховуючи викладене, висновки судів попередніх інстанцій не суперечать практиці Верховного Суду в частині, яка стосується застосовування інституту позовної давності до вимог про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України.

Однак усправі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що оскільки укладений між сторонами договір позики встановлює окремі зобов`язання, які деталізують обов`язок відповідача повернути борг частинами, то право позивача вважається порушеним з моменту порушення відповідачем терміну внесення чергового платежу. А відтак, внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, виникає у кредитора за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, помилився у розрахунку інфляційних втрат і трьох процентів річних на підставі статті 625 ЦК України.

Тому колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне навести власні розрахунки сум, передбачених статтею 625 ЦК України, виходячи з такого.

Сума трьох процентів річних розраховується за формулою: (сума боргу х 3 % х кількість прострочених днів) / 365 (кількість днів у році).

Загальний відсоток інфляції розраховується шляхом множення усіх показників інфляції за відповідний період, а сума інфляції визначається за формулою: сума боргу х процент інфляції - сума боргу.

Так, відповідно до розрахунків, проведених судом першої інстанції згідно зі статтею 625 ЦК України, за прострочення відповідачем виконання зобов`язання, встановленого пунктом 2.3 договору позики, на суму боргу в розмірі 130 000 грн, за період з 26 вересня 2017 року по 15 липня 2021 року нараховано три проценти річних - 14 830,68 грн, та інфляційні втрати - 41 010,11 грн.

Однак, слід зазначити, що оскільки позивач у цій справі скористався своїм правом дострокового повернення позики шляхом пред`явлення через суд вимоги у формі позову і змінив строк виконання основного зобов`язання з 30 жовтня 2022 року на 06 грудня 2017 року, то за період з 07 грудня 2017 року (наступний день після зміни строку кредитування) по 15 липня 2021 року (дату проведення позикодавцемрозрахунку заборгованості) інфляційні втрати та три проценти річних необхідно було розраховувати на усю суму позики - 1 680 000 грн.

Отже, відповідно до пункту 2.3 договору позики позивач набув право на стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України у таких розмірах:

1) три проценти річних, нараховані на суму боргу в розмірі 130 000 грн, за період з 26 вересня 2017 року по 06 грудня 2019 року складають 8 569,32 грн;

три проценти річних, нараховані на суму боргу в розмірі 1 680 000 грн, за період з 07 грудня 2019 року по 15 липня 2021 року становлять 80 916,16 грн,

а всього - 89 485,48 грн (8 569,32 грн + 80 916,16 грн);

2) інфляційні втрати відповідно до суми боргу в розмірі 130 000 грнза період з 26 вересня 2017 року по 06 грудня 2019 року складають 23 453,30 грн;

інфляційні втрати відповідно до суми боргу в розмірі 1 680 000 грн за період з 07 грудня 2019 року по 15 липня 2021 року становлять 192 208,80 грн,

а всього - 215 662,10 грн (23 453,30 грн + 192 208,80 грн).

Відповідно до розрахунків, проведених судом першої інстанції згідно зі статтею 625 ЦК України, за прострочення відповідачем виконання зобов`язання, встановленого пунктом 2.4 договору позики, на суму боргу в розмірі 1 183 000 грн за період з жовтня 2017 року по 15 липня 2021 року нараховано три проценти річних - 134 473,07 грн, та інфляційні втрати - 373 191,99 грн.

Так, пунктом 2.4 договору позики передбачено, що, починаючи з жовтня 2017 року, щомісячний розмір платежу за цим договором складає 26 000 грн або еквівалент 1 000 доларів США за комерційним курсом на день сплати.

Отже, у цьому випадку судам необхідно було розраховувати три проценти річних та інфляційні втрати відповідно до пункту 2.4 договору не на усю прострочену частину основної суми боргу, яка існувала на дату проведення позикодавцемрозрахунку заборгованості (1 183 000 грн), а на кожний окремо взятий періодичний платіж за період часу існування прострочення такого платежу, тобто до 06 грудня 2017 року (до зміни строку виконання основного зобов`язання).

Водночас, за період з 07 грудня 2017 року (наступний день після зміни строку кредитування) по 15 липня 2021 року (дату проведення позикодавцемрозрахунку заборгованості) інфляційні втрати та три проценти річних необхідно розраховувати на усю суму позики - 1 680 000 грн. Розрахунок за цей період колегією суддів вже наведено вище.

При цьому, оскільки перший щомісячний платіж у розмірі 26 000 грн позичальник мав сплатити протягом жовтня 2017 року, то моментом порушення терміну внесення цього платежу слід вважати 01 листопада 2017 року, а період існування прострочення - до 06 грудня 2017 року, оскільки, як вже зазначалося, з 07 грудня 2017 року по 15 липня 2021 року три проценти річних та інфляційні втрати слід нараховувати на усю суму позики - 1 680 000 грн.

За аналогією, якщо погашення наступного платежу в сумі 26 000 грн мало здійснюватися у листопаді 2017 року, то моментом порушення терміну внесення цього платежу слід вважати 01 грудня 2017 року, а період існування прострочення - до 06 грудня 2017 року.

За цим правилом обчислюються три проценти річних та інфляційні втрати за кожним із прострочених щомісячних платежів, останній з яких до звернення позивача до суду з цим позовом відповідач мав сплатити у листопаді 2019 року.

Отже, відповідно до пункту 2.4 договору позики позивач набув право на стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України у таких розмірах:

1) три проценти річних, нараховані на кожний щомісячний платіж у розмірі 26 000 грн, за відповідні періоди існування прострочення усіх цих платежів складають 21 468,25 грн;

2) інфляційні втрати становлять43 882,02 грн.

З урахуванням наведеного, загальна сума трьох процентів річних, яка підлягала стягненню з відповідача на користь позивача, складає 110 953,73 грн (89 485,48 грн + 21 468,25 грн), а сума інфляційних втрат - 259 544,12 грн (215 662,10 грн + 43 882,02 грн).

Таким чином, заборгованість ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 за договором позики становить 1 683 497,95 грн, з яких: 1 313 000 грн - основна сума боргу; 110 953,73 грн - три проценти річних; 259 544,12 грн - інфляційні втрати.

З огляду на викладене у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин вищенаведені норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи в частині визначення позивачу загальної суми заборгованості за договором позики. Тому Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального, то оскаржувані судові рішення необхідно змінити шляхом зменшення розміру стягненої з відповідача на користь позивача заборгованості за договором позики з 1 876 505,85 грндо 1 683 497,95 грн.

Щодо судових витрат

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Позивачем, з урахуванням уточнених позовних вимог, заявлено позов про стягнення заборгованості за договором позики на загальну суму 3 563 143,66 грн, а Верховним Судом стягнено таку заборгованість у розмірі 1 683 497,95 грн, що становить 47,2 %.

За подання позовної заяви ОСОБА_1 сплатив судовий збір у розмірі 9 605 грн. 47,2 % від цієї суми становить 4 533,56 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

Поряд з цим, позивачеві відмовлено в задоволенні позову на суму 1 879 645,71 грн (3 563 143,66 грн - 1 683 497,95 грн), що становить 52,8 %.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 сплатив 8 499 грн, а за подання касаційної скарги - 11 399,22 грн, всього - 19 898,22 грн (8 499 грн + 11 399,22 грн). 52,8 % від цієї суми становить 6 523,56 грн, які підлягають стягненню з позивача на користь відповідача.

Таким чином, за результатами розгляду справи по суті в порядку розподілу між сторонами судових витрат, враховуючи розмір задоволених та відхилених позовних вимог, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню 1 990 грн (6 523,56 грн - 4 533,56 грн).

Керуючись статтями 400, 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 серпня 2022 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 04 липня 2017 року № 0407/17П змінити, зменшивши розмір стягнення з 1 876 505 (одного мільйона вісімсот сімдесяти шести тисяч п`ятисот п`яти) грн 85 коп. до 1 683 497 (одного мільйона шістсот вісімдесяти трьох тисяч чотириста дев`яносто семи) грн 95 коп., з яких: 1 313 000 грн - основна сума боргу; 110 953,73 грн - три проценти річних; 259 544,12 грн - інфляційні втрати.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року в частині розподілу судових витрат скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені на сплату судового збору, в розмірі 1 990 (одна тисяча дев`ятсот дев`яносто) грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров І. М. Фаловська