Постанова

Іменем України

28 червня 2023 року

м. Київ

справа № 686/31021/20

провадження № 61-1097св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чулкова Наталія Костянтинівна, на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 29 вересня 2021 року в складі судді Мазурок О. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Костенка А. М., Гринчука Р. С., Грох Л. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

В обґрунтування позовних вимог, позивач вказував, що 14 серпня 2017 року у місті Хмельницькому було укладено договір позики, який власноручно підписано ОСОБА_2 , про що свідчить розписка від 14 серпня 2017 року.

Відповідно до вказаної розписки, ОСОБА_2 підтвердив, що ним отримано від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 25 000,00 дол. США в якості позики та зобов`язався повернути отримані грошові кошти - позику в сумі 25 000,00 дол. США в термін до 14 липня 2020 року. Проте, станом на день подання позову до суду свої зобов`язання по поверненню грошових коштів відповідач не виконав, обіцяв повернути кошти найближчим часом та повідомляв про важке фінансове становище.

У зв'язку із викладеним ОСОБА_1 просив стягнути із ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти за договором позики від 14 серпня 2017 року в розмірі 25 000,00 дол. США боргу та 3 % річних у розмірі 305,79 дол. США.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 29 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 05 грудня 2022 року, позов задоволено.

Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 25 000,00 дол. США боргу, 3 % річних в розмірі 305,79 дол. США, та 7 270,40 грн сплаченого судового збору.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, із яким погодився апеляційний суд, зазначив, що розписка є належним письмовим доказом укладення сторонами договору позики та отримання відповідачем грошових коштів у розмірі 25 000,00 дол. США.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У квітні 2023 року ОСОБА_2 ,в інтересах якого діє адвокат Чулкова Н. К., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, в якій просить скасувати вказані рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі скаржник посилається на підстави касаційного оскарження визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Скаржник вказує, що судами в оскаржуваних рішеннях застосовано статті 1046 1047 ЦК України без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування цих норм до спірних правовідносин, зокрема, у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 570/2060/21 (провадження № 61-5447св22).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) дійшла правового висновку про те, що досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи із дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 (на яку послався суд апеляційної інстанції), від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі

№ 6-996цс17; у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18) та

від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження

№ 61-9694св20).

Також судами не враховано правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19) про те, що факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд у справах цієї категорії. У разі встановлення факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.

Судами при постановленні оскаржуваних рішень не було встановлено факт отримання грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу), що за висновком Верховного Суду є обов`язком суду у справах цієї категорії. Також не було встановлено інших обставин справи щодо отримання позики.

Також судом апеляційної інстанції було безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача про виклик у судове засідання позивача для надання пояснень із вищевказаних питань для встановлення істини у справі.

Відмова судом апеляційної інстанції в приєднанні копій документів та витребуванні документів, що характеризували психологічний та фізичний стан ОСОБА_2 у період складання розписки, фактично позбавили відповідача заявляти інші клопотання в тому числі, щодо проведення експертиз із врахуванням вказаних документів, що підтверджують стан відповідача.

Позивач не скористався своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Рух касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 686/31021/20 з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.

Справа № 686/31021/20 надійшла до Верховного Суду у квітні 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики у формі розписки, яка була підписана позичальником

14 серпня 2017 року (а. с. 17).

Відповідно до умов вказаного договору (розписки), ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 суму грошових коштів у розмірі 25 000,00 дол. США на термін до 14 липня 2020 року, та зобов`язувався повернути у повному обсязі.

Факт отримання відповідачем грошових коштів підтверджується розпискою ОСОБА_2 від 14 липня 2017 року.

Свої зобов`язання відповідач не виконав, кошти не повернув.

У судовому засіданні апеляційного суду за клопотанням представника апелянта ОСОБА_2 було призначено судову почеркознавчу експертизу для встановлення достовірності підпису ОСОБА_2 на вищевказаній розписці (а. с. 136, 137).

За висновком судової почеркознавчої експертизи від 22 вересня 2022 року № 334/335/22-26 підпис від імені ОСОБА_2 на розписці від 14 серпня 2017 року виконано самим ОСОБА_2 (а. с. 147-151).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення без задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18),

від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження

№ 61-10789св18).

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Досліджуючи справжню правову природу укладеного на підставі розписки договору позики, суди вірно встановили, що між сторонами існували позикові договірні правовідносини. А посилання касаційної скарги на невстановлення цього факту є безпідставними, оскільки будь-яких інших доводів чи доказів відповідач не надав. Крім того, за висновком судової почеркознавчої експертизи від 22 вересня 2022 року № 334/335/22-26 підпис від імені ОСОБА_2 на розписці від 14 серпня 2017 року виконано самим ОСОБА_2 . Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 взагалі заявляв, що грошові кошти від позивача не отримував. Тому його подальші посилання про невстановлення справжньої правової природи договору (чим підтверджується його наявність), є бажанням уникнути цивільно-правової відповідальності і зловживання правом.

Згідно із частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. При обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України. 3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році). Зазначений правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року по справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 належним чином взяті на себе зобов`язання за договором позики від 14 серпня 2017 року не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість за цим договором, яка підлягає стягненню з відповідача разом із 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Крім того, наявність боргової розписки у кредитора свідчить про існування невиконаного зобов`язання.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 не міг укласти договору позики, оскільки перебував на лікуванні у Хмельницькій обласній психіатричній лікарні № 1 із 01 серпня 2017 року до 25 серпня 2017 року, є безпідставними, оскільки договір позики відповідач не оспорював, у судовому порядку не просив визнати його недійсним (удаваним) правочином, відповідно до положень статті 204 ЦК України (презумпція правомірності правочину, зокрема, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним).

Також ОСОБА_2 не звертався із позовом про визнання договору недійсним, оскільки на час складання розписки за своїм психічним станом не міг правильно сприймати обставини і наслідки вчиненого ним договору позики та не міг усвідомлювати значення своїх дій, надавати їм належну оцінку та керувати ними.

У зв`язку із викладеним, доводи касаційної скарги про неотримання грошових коштів за договором позики та те, що договір не укладався, безпідставні, відповідач протилежного не довів.

Доводи касаційної скарги, що у день підписання розписки сторони були у різних місцях судами вірно не враховані, оскільки, взагалі не мають правового значення, й такі доводи є зловживанням правом, так як договір позики є укладеним з моменту передання коштів і може не співпадати із датою складання розписки, яка лише посвідчує цей факт. Тобто складання розписки може бути оформлено пізніше передання коштів, а не до цього факту. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі

№ 6-79цс14, який підтриманий у постанові Верховного Суду

від 27 листопада 2019 року в справі № 752/19567/14-ц.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на те, що суди не забезпечили належного дослідження всіх доказів у справі, тому судові рішення не можна вважати обґрунтованими, оскільки вважає, що суди встановили обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильних по суті, законних та обґрунтованих судових рішень.

Крім того, зі змісту зазначених скаржником у касаційній скарзі постанов вбачається, що наведені в них висновки не суперечать висновкам у справі, що переглядається.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування правових висновків, викладених Верховним Судом у вказаних постановах, є безпідставними.

Отже, вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачами норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно із яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно із частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскільки під час здійснення касаційного провадження в цій справі з підстави касаційного оскарження, визначеної пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, Верховним Судом не встановлено порушень судами норм процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, то підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень в касаційному порядку немає.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Чулкова Наталія Костянтинівна, залишити без задоволення.

Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області

від 29 вересня 2021 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко