Постанова

Іменем України

30 червня 2023 року

м. Київ

справа № 462/4985/21

провадження № 61-12270св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Андріїв Василь Іванович, на постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Юзефович Ю. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 12 жовтня 2015 року між сторонами у справі був укладений договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачу у борг 19 779 євро та 1 400 грн до 30 вересня 2016 року, про що боржник написала розписку від 12 жовтня 2015 року.

Позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогою повернути суму боргу, при цьому ОСОБА_2 борг визнавала та, посилаючись на тяжке матеріальне становище, неодноразово просила про перенесення строку повернення коштів. Оскільки позивач довіряв відповідачці, ставився

з розумінням до її проблем і був впевнений, що вона поверне борг, то чекав на повернення коштів. Однак, ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання з повернення отриманих від позикодавця коштів за договором позики не виконала - кошти у передбачені у розписці строки не повернула.

Вважає, що з відповідача на його користь підлягає до стягнення сума боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми як відповідальність за порушення грошового зобов`язання, що передбачено частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у розмірі 21 463,34 євро та 2 264,63 грн, з яких: 19 779 євро та 1 400 грн - борг за договором позики, 682,36 грн - інфляційні витрати та 3 % річних від простроченої суми за цим договором у розмірі 1 684,34 євро та 182,27 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2022 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 19 779 євро та 1 400 грн боргу за договором позики від 12 жовтня 2015 року, 682,36 інфляційних витрат та три відсотки річних від простроченої суми за цим договором в розмірі 1 684,34 євро та 182,27 грн, а всього - 21 463,34 євро та 2 264,63 грн.

Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 035,23 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зміст письмової розписки від 12 жовтня 2015 року, яка власноручно підписана позичальником свідчить про те, що між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов, притаманних договору позики, у тому числі щодо форми такого договору. Розписка засвідчує як укладення між сторонами договору позики, так і факт фактичної передачі коштів за ним.

Доказів виконання зобов`язань за розпискою позичальником (відповідачем у справі) не надано, як і не надано доказів про визнання недійсним чи удаваним договору позики, в тому числі через його безгрошовість.

Оскільки позичальник не виконала належним чином свої зобов`язання за договором позики, то наявні правові підстави для стягнення суми неповернутих коштів за вказаним правочином, трьох процентів річних та інфляційних втрат щодо суми позики у національній валюті.

Показаннями свідка ОСОБА_3 підтверджено, що він чув телефонні дзвінки сторін у справі, під час яких відповідач визнавала борг, останню розмову такого змісту між ними пам`ятає наприкінці 2018 року. Враховуючи зазначені показання свідка, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна давність, яка розпочалася 31 вересня 2016 року, була перервана у грудні 2018 року діями боржника, які підтверджували наявність боргу. Отже, позивач звернувся до суду (19 липня 2021 року) в межах позовної давності.

Постановою Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 9 054 грн судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зібраними у справі доказами підтверджено укладення між сторонами договору позики, проте позичальник не виконала належним чином своїх зобов`язань за вказаним правочином, тому виникла заборгованість перед позикодавцем.

Обставин щодо укладення договору позики у цій справі під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини не доведено належними та допустимими доказами. З вимогами про визнання цього правочину недійсним з вказаних підстав, позичальник до суду також не звертався.

Оскільки договір позики, укладений між сторонами, є строковим і цей строк обмежується конкретною датою (31 вересня 2016 року), з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 19 липня 2021 року, тобто через 4 роки та 10 місяців після закінчення строку повернення позики, та через 1 рік та 10 місяців після закінчення позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у суді першої інстанції, то наявні правові підстави для застосування частини четвертої статті 267 ЦК України та відмови у позові.

Водночас позивачем не надано належних та допустимих доказів поважності причин пропуску та/або переривання позовної давності. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо переривання позовної давності у грудні 2018 року внаслідок вчинення позичальником дій, які свідчать про визнання нею свого боргу, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин. Вказані обставини не можуть підтверджуватися показами свідків, як помилково вважав суд першої інстанції.

Пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню у тому випадку, коли строк позовної давності не сплив на момент встановлення карантину на території України (12 березня 2020 року). Оскільки позовна давність у спірних правовідносинах сплинула до моменту запровадження карантину на території України (12 березня 2020 року), то безпідставними є доводи позивача про продовження позовної давності на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Андріїв В. І., просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, залишити в силі рішення Залізничного районного суду м. Львова від 30 травня 2022 року, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказував, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 640/22879/14-ц, від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, від 26 вересня 2022 року у справі № 372/3235/20; Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16, від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про ненадання позивачем доказів, які б підтверджували переривання позовної давності. Відповідач весь час визнавала борг та, посилаючись на тяжке матеріальне становище, неодноразово просила про перенесення строку повернення коштів.

Факт переривання позовної давності підтверджений показаннями позивача та свідка ОСОБА_3 , про що правильно зазначено в рішенні суду першої інстанції. Апеляційний суд вказані обставини безпідставно залишив поза увагою, а також дійшов помилкового висновку, що переривання позовної давності не може бути підтверджене показаннями свідків. Неодноразові звернення відповідача до позивача з проханням відтермінувати повернення богу та отримання згоди позикодавця про таке відтермінування є діями, що свідчать про визнання позичальником боргу.

Також суд апеляційної інстанції неправильно застосував позовну даність, що продовжена для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Доводи інших учасників справи

У січні 2022 ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Вказувала, що апеляційний суд правильно застосував позовну давність. Водночас свідок ОСОБА_3 , який працював водієм у ОСОБА_1 , не міг достовірно стверджувати, що під час телефонної розмови сторін у справі позичальник визнавала борг. При цьому вказаний свідок на уточнююче запитання відповів, що про зміст телефонних розмов він дізнався саме від позивача.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Андріїв В. І., 08 грудня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

У грудні 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що відповідно до власноручно написаної розписки від 12 жовтня 2015 року ОСОБА_2 підтвердила факт отримання 12 жовтня 2015 року коштів у розмірі 19 779 євро та 1 400 грн від ОСОБА_1 та зобов`язалась повернути отримані кошти до 31 вересня 2016 року.

Факт написання власноручно та підписання такої розписки відповідачем не заперечується.

ОСОБА_2 суму позики ОСОБА_1 не повернула.

До суду з позовом у цій справі ОСОБА_1 звернувся 19 липня 2021 року.

Відповідач в суді першої інстанції заявила про застосування позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до розписки від 12 жовтня 2015 року ОСОБА_2 підтвердила факт отримання 12 жовтня 2015 року у борг коштів у розмірі 19 779 євро та 1 400 грн від ОСОБА_1 і зобов`язалась отримані кошти повернути до 31 вересня 2016 року.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Допускається пред`явлення на підтвердження укладання договору позики та його умов розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 372/45/21.

Ураховуючи викладене, суди дійшли правильного висновку, що факт отримання ОСОБА_2 грошей від ОСОБА_1 не спростований боржником належними та допустимими доказами.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Подібний правовий висновок щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 1519/2-5034/11.

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що зібраними у справі доказами підтверджено укладення між сторонами договору позики, проте позичальник не виконала належним чином своїх зобов`язань за вказаним правочином, тому виникла заборгованість перед позикодавцем.

Згідно зі статтями 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність відповідно до частини першої статті 260 ЦК України обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб`єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

За такої умови, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Встановлено, що договір позики, укладений між сторонами, є строковим і цей строк обмежується конкретною датою (31 вересня 2016 року), з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся 19 липня 2021 року, тобто через 4 роки та 10 місяців після закінчення строку повернення позики, та через 1 рік та 10 місяців після закінчення позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у суді першої інстанції.

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку,

що наявні правові підстави для застосування частини четвертої

статті 267 ЦК України та відмови у позові у зв`язку з пропуском позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05 квітня

2023 року у справі № 754/16388/19.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя статті 264 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі

№ 904/5726/19 сформульовано висновок про те, що: «Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження всіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Водночас, поважними причинами пропущення позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим».

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Дослідивши зібрані у справі докази та показання свідків у сукупності, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що позивачем не надано належних та допустимих доказів поважності причин пропуску та/або переривання позовної давності. Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин.

Водночас апеляційний суд дав належну оцінку і показанням свідка ОСОБА_3 , який працював водієм у ОСОБА_1 (позикодавця), та правильно зазначив, що такий свідок, який є зацікавленою особою, не міг стверджувати про наявність правових підстав для переривання перебігу позовної давності.

Разом із тим встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Також суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив щодо відсутності підстав для переривання перебігу позовної давності внаслідок поширення коронавірусної хвороби, оскільки строк звернення до суду у цій справі сплив до запровадження карантину внаслідок поширення такої хвороби.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 640/22879/14-ц (провадження № 61-12св19), від 07 вересня 2022 року

у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22), від 26 вересня 2022 року у справі № 372/3235/20 (провадження № 61-6797св22); Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16,

від 08 листопада 2017 року у справі № 6-2891цс16, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 640/22879/14-ц (провадження № 61-12св19) предметом позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю є стягнення заборгованості за кредитним договором. Постановою Верховного Суду від 09 червня 2021 року постанову апеляційного суду скасовано в частині вирішення позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю про стягнення заборгованості з фізичної особи, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; в іншій частині судові рішення залишено без змін. Касаційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості з поручителів, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення в цій частині з додержанням норм матеріального і процесуального права. Проте внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема щодо дій позичальника (зверталась до кредитора із заявами про реструктуризацію боргу), які, на думку позивача, свідчать про переривання позовної давності. Апеляційний суд не врахував, що про переривання позовної давності вказують дії боржника, а бездіяльність кредитора після вчинення відповідних дій боржником не свідчить про те, що таке переривання не відбулось. Формально пославшись на відсутність доказів розгляду кредитором заяв боржника про реструктуризацію боргу, суд апеляційної інстанції не дослідив зміст вказаних заяв та не перевірив, чи свідчить подання позичальником таких заяв про визнання боргу.

У справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22) банк звернувся до суду з позовом до позичальника та поручителя про стягнення заборгованості за кредитним договором. Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено. Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково. Постановою Верховного Суду від 07 вересня 2022 року постанову апеляційного суду змінено в частині стягнення з боржника разом із поручителем заборгованості, розмір якої не оспорювався заявником та іншими учасниками справи. Касаційний суд вказував, що при вирішенні спору апеляційний суд не врахував, що положеннями частини першої статті 259 ЦК України визначено право сторін збільшити позовну давність. Верховний Суд дійшов висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню і у тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом, була збільшена за домовленістю сторін на підставі статті 259 ЦК України.

Фізична особа у справі № 372/3235/20 (провадження № 61-6797св22) звернулася до суду з позовом до державного підприємства, приватного виконавця про визнання недійсними електронних торгів, протоколу проведення електронних торгів, акта про реалізацію предмета іпотеки, свідоцтв про придбання нерухомого майна. Касаційний суд у постанові від 26 вересня 2022 року, надаючи оцінку оскаржуваному судовому рішенню апеляційного суду, яким відмовлено у задоволенні позову, на предмет законності у межах доводів касаційної скарги, погодився з його висновками. Верховний Суд зазначив, що сума від реалізації нерухомого майна, яке перебувало в іпотеці банку, направлена на задоволення вимог стягувача у виконавчому провадженні - банку (та іншого стягувача у зведеному виконавчому провадженні), у зв`язку із чим постановами приватного виконавця зазначене виконавче провадження було виведено зі зведеного виконавчого провадження та закінчено на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» (фактичне виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом), тому апеляційний суд правильно застосував до спірних правовідносин спеціальну позовну давність, строк якої встановлено статтею 48 Закону України «Про іпотеку».

Предметом позовних вимог державного підприємства «Миколаївський морський торговельний порт» до державного підприємства «Чорноморсько-Азовське виробничо-експлуатаційне управління морських шляхів» у справі

№ 3-269гс16 є стягнення суми боргу за договором постачання паливно-мастильних матеріалів. Постановою Верховного Суду України від 27 квітня

2016 року скасовано судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позову, справу направлено на новий розгляд. Касаційний суд вказував, що: ухвалою суду визнано кредиторські вимоги позивача, що є підтвердженням існування заборгованості, яка мала бути погашена в порядку та черговості, визначених законодавством; однак іншою ухвалою суду провадження у справі про банкрутство відповідача припинено, припинено також і дію мораторію на задоволення вимог кредиторів; ця ухвала набрала законної сили 29 грудня

2014 року після її апеляційного перегляду; у зв`язку з наведеним позивач звернувся з позовом про стягнення з відповідача основного боргу та пені до господарського суду 23 березня 2015 року; однак, відмовляючи у задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позивачем строку позовної давності, суди зазначених обставин належним чином не дослідили.

У справі № 6-2891цс16 предметом первісного позову є визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, а зустрічного позову - стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та поручителя. Постановою Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року скасовано судові рішення в частині задоволення зустрічного позову, справу в цій частині передано на новий розгляд. Постанова мотивована тим, що не можуть вважатися добровільним погашенням боргу, що перериває перебіг позовної давності, будь-які дії кредитора, спрямовані на погашення заборгованості, зокрема списання коштів з рахунків боржника без волевиявлення останнього, або без його схвалення; дійшовши висновку про погашення боржником боргу, суд першої інстанції не встановив: чи було волевиявлення боржника на погашення такого боргу, чи знав боржник про таке погашення та чи схвалив такі дії.

Отже, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. При цьому апеляційний суд у справі, що переглядається, надав оцінку обставинам справи щодо переривання позовної давності та відхилив докази позивача, мотивовано надавши їм належну правову оцінку.

Враховуючи викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними є висновки апеляційного суду по суті заявлених у справі вимог.

Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки суду апеляційної інстанції, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених

у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Андріїв Василь Іванович, залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук