Постанова

Іменем України

31 травня 2023 року

м. Київ

справа № 500/3499/17

провадження № 61-859св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Драгановим Дмитром Миколайовичем , на заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року в складі судді Баннікової Н. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року в складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Комлевої О. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення сум боргу за договорами позики,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення сум боргу за договорами позики.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що 26 червня 2007 року між ним та відповідачами було укладено договір позики, відповідно до умов якого позивач передав відповідачам у борг 20 000,00 дол. США.

Також 01 березня 2009 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого він передав ОСОБА_2 у борг 4 000,00 дол. США.

Згідно з договорами позики відповідачі зобов`язалися повернути кошти за першою вимогою позивача, а також сплачувати йому 3 % щомісячно від позичених коштів.

11 травня 2017 року позивач надіслав відповідачам вимогу про повернення боргу та сплату заборгованості за відсотками за останні 3 роки. Однак зазначена вимога залишилася без виконання.

Посилаючись на невиконання відповідачами зобов`язання за договорами позики, ОСОБА_1 просив суд:

- стягнути солідарно з відповідачів на його користь заборгованість за договором позики від 26 червня 2007 року в розмірі 1 082 668,91 грн, яка складається із основної суми боргу в розмірі 520 513,90 грн та заборгованості за відсотками в розмірі 526 155, 01 грн;

- стягнути з ОСОБА_2 на його користь заборгованість за договором позики від 01 березня 2009 року в розмірі 216 533,78 грн, яка складається із основної суми боргу у розмірі 104 102,78 грн та заборгованості за відсотками у розмірі 112 431,00 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області заочним рішенням від 22 березня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 26 червня 2007 року у розмірі 1 082 668,91 грн, з яких: 520 513,90 грн - сума позики, 562 155,01 грн - відсотки за користування позикою; за договором позики від 01 березня 2009 року - 216 533,78 грн, з яких: 104 102, 78 грн - сума позики, 112 431,00 - відсотки за користування позикою, а всього: 1 299 202,69 грн.

У задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення суми боргу за договором позики відмовив.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 8 000,00 грн.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь держави судові витрати в сумі 8 000,00 грн.

Задовольняючи частково позовні вимоги та стягуючи заборгованість лише з ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що зміст розписок свідчить про те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виступили як поручителі ОСОБА_2 та взяли на себе зобов`язання повернути одноособово суму боргу у разі неповернення боргу ОСОБА_2 . Тому, врахувавши норми частини четвертої статті 559 ЦК України, а також те, що позивач не надав доказів звернення до поручителів до травня 2017 року, суд дійшов висновку про припинення поруки з 26 червня 2008 року.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про солідарне стягнення суми боргу за договором позики від 26 червня 2007 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу.

Одеський апеляційний суд постановою від 27 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що оскільки у розписках від 26 червня 2007 року сторони не встановили строк дії поруки, а кредитор не пред`явив позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо припинення поруки. Крім того, врахувавши, що саме ОСОБА_2 відповідно до розписки від 26 червня 2007 року взяв у позивача у борг 20 000,00 дол. США та зобов`язався їх повернути за першою вимогою, а ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зобов`язалися повернути суму позики в разі неповернення їх ОСОБА_2 , то суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо стягнення суми боргу лише з ОСОБА_2 , оскільки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 договір позики з позивачем не укладали, а договір поруки припинено на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

13 січня 2023 року ОСОБА_1 через представника Драганова Д. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року і постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення суми боргу за договором позики від 26 червня 2007 року та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути заборгованість солідарно з усіх відповідачів.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 500/1210/17.

Касаційна скарга мотивована тим, що наявність розписок позичальників підтверджує той факт, що між відповідачами та ОСОБА_7 укладались саме договори позики, а не договори поруки. Підписуючи розписки, відповідачі погодилися з їх умовами, які свідчать про те, що позичальники зобов`язалися перед позикодавцем нести солідарний обов`язок з ОСОБА_2 .

Також вказує на те, що жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що розписка в отриманні грошових коштів у борг може бути доказом укладення між сторонами договору поруки.

Крім того, суди вийшли за межі позовних вимог, оскільки жодна із сторін спору не заявляла вимог щодо визнання договорів позики договорами поруки.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали цивільної справи із Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області.

Справа надійшла до Верховного Суду у березні 2023 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до розписки від 26 червня 2007 року ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 20 000,00 дол. США під 3 % щомісячних з датою повернення - за першою вимогою (т. 1 а. с. 53).

Також розписка містить запис, складений ОСОБА_4 , та її підпис, що вона разом із ОСОБА_2 взяла в борг для сумісного бізнесу у ОСОБА_1 20 000,00 дол. США. У разі неповернення вказаного боргу ОСОБА_2 зобов`язалася його повернути одноособово в сумі 20 000,00 дол. США та 3 % місячних за першою вимогою (т. 1 а. с. 53).

На цьому ж аркуші, нижче, після запису, складеного ОСОБА_4 , міститься запис, складений ОСОБА_5 , аналогічного змісту, а саме: вона разом із ОСОБА_2 взяла в борг для сумісного бізнесу у ОСОБА_1 20 000,00 дол. США. У разі неповернення вказаного боргу ОСОБА_2 зобов`язалася його повернути одноособово в сумі 20 000,00 дол. США та 3 % місячних за першою вимогою (т. 1 а. с. 53 зв.).

На іншому аркуші міститься запис, складений ОСОБА_3 , аналогічного змісту, а саме: вона разом із ОСОБА_2 взяла в борг для сумісного бізнесу у ОСОБА_1 20 000,00 дол. США. У разі неповернення вказаного боргу ОСОБА_2 зобов`язалася його повернути одноособово в сумі 20 000,00 дол. США та 3 % місячних за першою вимогою (т. 1 а. с. 52).

Також суди встановили, 01 березня 2009 року ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 4 000,00 дол. США під 3 % щомісячних з датою повернення - за першою вимогою (т. 1 а. с. 51).

11 травня 2017 року ОСОБА_1 направив відповідачам вимогу про повернення позики (т. 1 а. с. 9-15).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Оскільки судові рішення оскаржуються лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про солідарне стягнення суми боргу за договором позики від 26 червня 2007 року, а в іншій частині не оскаржуються, то колегія суддів у силу вимог статті 400 ЦПК України у касаційному порядку не переглядає.

У частині першій статті 15 та частині першій статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частин другої, третьої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (статті 204 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 6, частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, на підтвердження заявлених вимог позивач надав суду розписку від 26 червня 2007 року, відповідно до якої відповідачі взяли у борг у позивача 20 000,00 дол. США зі сплатою 3 % на місяць, зобов`язалися повернути вказані кошти на першу вимогу позикодавця.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частинами першою та другою статті 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від та незважаючи на найменування документа, і в залежності від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов.

Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046 1047 ЦК України викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року в справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року в справі № 6-1967цс15, від 13 грудня 2017 року в справі № 6-996цс17 та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що 26 червня 2007 року між ним та всіма відповідачами був укладений договір позики, а тому зобов`язання щодо повернення суми боргу покладається на них у солідарному порядку.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що аналіз розписок свідчить про те, що договір позики від 26 червня 2007 року укладений лише зі ОСОБА_2 , а між іншими відповідачами ( ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ) та позивачем були укладені договори поруки з метою забезпечення виконання боргових зобов`язань ОСОБА_2 , а тому заборгованість підлягає стягненню лише з позичальника у зв`язку з припиненням поруки на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Поняття поруки закріплено у статті 553 ЦК України, відповідно до якої порукою є договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.

Договір поруки має бути укладений у письмовій формі, оскільки відповідно до частини другої статті 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зважаючи на характер поруки (похідний та залежний від основного зобов`язання), до істотних умов договору поруки відноситься: визначення зобов`язання, яке забезпечується порукою, його зміст та розмір, зокрема: реквізити основного договору; його предмет та строк виконання; обсяг відповідальності поручителя, оскільки, відповідно до частини другої статті 553 ЦК України, порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі, крім того, поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частина друга статті 554 ЦК України); відомості про сторони договору - кредитора та поручителя; відомості про боржника у зв`язку з тим, що при отриманні вимоги кредитора поручитель зобов`язаний повідомити про це боржника, а у разі пред`явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі (частина перша статті 555 ЦК України).

У розумінні статті 553 ЦК України договір поруки може бути двостороннім або багатостороннім правочином, для укладення якого, насамперед, має бути волевиявлення кредитора та поручителя, при цьому, порука створює права для кредитора і обов`язки для поручителя.

Можливе також укладення договору поруки за участі трьох суб`єктів - кредитора, поручителя і боржника. Такому договору притаманні ознаки змішаного, оскільки ним врегульовуються різні відносини: по-перше, між кредитором і поручителем щодо встановлення обов`язку останнього відповідати за порушення зобов`язання боржником; по-друге, між боржником і поручителем про оплату послуг за надану поруку; по-третє, між усіма суб`єктами у визначенні питань стосовно окремих умов поруки (часткова відповідальність поручителя чи у повному обсязі, солідарна чи субсидіарна тощо).

Колегія суддів звертає увагу на те, що на відміну від договору позики, договір поруки не може бути одностороннім правочином, оскільки для його укладення необхідне волевиявлення кредитора і поручителя.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач як кредитор заперечував наявність договору поруки, вказував, що відповідачі взяли у нього в борг кошти, а результат указаної дії виклали у розписці, відповідно до якої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зобов`язалися повернути кошти, а також сплачувати позивачу 3 % щомісячно від позиченої суми. Розписка не містить вказівки про те, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 виступають поручителями ОСОБА_2 .

Тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку, що між позивачем та відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були укладені договори поруки з метою забезпечення виконання боргових зобов`язань ОСОБА_2 .

Отже, наявність розписки про отримання відповідачами у борг коштів, які вони зобов`язалися повернути за першою вимогою, свідчить про укладення між сторонами договору позики, тому відсутні підстави вважати укладений між позивачем та відповідачами договір позики договором поруки та, відповідно, застосовувати до вказаного правочину норми, які є підставою для припинення поруки.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 500/1210/17 (провадження № 61-32614св18).

Отже, доводи касаційної скарги є обґрунтованими та знайшли своє підтвердження.

Щодо солідарної відповідальності відповідачів як боржників колегія суддів виходить з наступного.

У цивільно-правовому зобов`язанні може виникати, зокрема, солідарна та субсидіарна відповідальність.

У статті 540 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до статті 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Тлумачення статей 540 та 541 ЦК України дає підстави для висновку, що при існуванні множинності осіб у зобов`язанні виникають часткові зобов`язання. Тому стягувач у частковому зобов`язанні має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати свій обов`язок у рівній частці. Натомість солідарне зобов`язання виникає у випадках, встановлених договором або законом, зокрема, у разі неподільності предмета зобов`язання.

Отже, солідарна відповідальність - це у зобов`язальному праві відповідальність кількох боржників перед кредитором, при якій кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов`язання у повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного з них окремо.

У пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) зазначено, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (див. наприклад постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12 (провадження № 14-526цс18)).

Субсидіарна відповідальність врегульована статтею 619 ЦК України, згідно з положеннями якої договором або законом може бути передбачена поряд із відповідальністю боржника додаткова (субсидіарна) відповідальність іншої особи. До пред`явлення вимоги особі, яка несе субсидіарну відповідальність, кредитор повинен пред`явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред`явлену вимогу, кредитор може пред`явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність.

Особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред`явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а в разі пред`явлення позову - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі. У разі недотримання цих вимог особою, яка несе субсидіарну відповідальність, основний боржник має право висунути проти регресної вимоги особи, яка несе субсидіарну відповідальність, заперечення, які він мав проти кредитора (частина четверта статті 619 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 квітня 2022 року в справі № 910/2615/18 зауважила, що в цивільно-правовому зобов`язанні може виникати, зокрема, солідарна та субсидіарна відповідальність. Зокрема, в разі солідарного обов`язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Субсидіарна ж відповідальність має додатковий характер, який полягає, зокрема, в тому, що в разі, якщо вимога кредитора в повному обсязі задоволена основним боржником, додатковий боржник до відповідальності не притягується. Тому під час виконання зобов`язань важливо визначити вид відповідальності, від цього залежить порядок пред`явлення вимоги кредитора, а також порядок виконання зобов`язання боржником.

Отже, кредитор може пред`явити вимогу в досудовому порядку або звернутися до суду з окремим позовом до субсидіарного боржника в порядку позовного провадження. У таких випадках субсидіарний боржник є не правонаступником основного боржника, а особою, яка є додатково відповідальною за зобов`язанням основного боржника в силу прямого припису закону.

Отже, субсидіарна відповідальність має додатковий характер, який полягає, зокрема, в тому, що в разі, якщо вимога кредитора в повному обсязі задоволена основним боржником, додатковий боржник до відповідальності не притягується.

Як вбачається з матеріалів справи, договором позики від 25 червня 2007 року, укладеним між позивачем та відповідачами, було передбачено, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 несуть субсидіарну відповідальність у разі невиконання позичальником ОСОБА_2 своїх зобов`язань. Договором позики від 25 червня 2007 року не передбачено солідарного зобов`язання позичальників відповідати перед кредитором.

Отже, вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які несуть субсидіарну відповідальність за договором позики, не можуть бути звернені поряд із відповідальністю основного боржника, а можуть бути звернені лише у разі, коли основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора або кредитор не одержав від нього в розумний строк виконання судового рішення про стягнення з нього заборгованості за договором позики. Тобто субсидіарна відповідальність не може застосовуватися поряд з відповідальністю основного боржника, а може лише застосовуватися замість неї, в разі невиконання ним своїх зобов`язань.

Виходячи з зазначеного, вимоги ОСОБА_1 , заявлені до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , є передчасними, оскільки такі вимоги можуть бути заявлені позивачем у разі невиконання основним боржником ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором позики.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , пред`явлених до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про солідарне стягнення суми боргу за договором позики від 26 червня 2007 року, проте помилився щодо мотивів такої відмови. У зв`язку із цим оскаржені судові рішення належить змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржувані судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального права та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.

Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 402 409 411 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Драганов Дмитро Миколайович, задовольнити частково.

Заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про солідарне стягнення заборгованості за договором позики від 26 червня 2007 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

В іншій частині заочне рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 22 березня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 27 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

В. В. Пророк

В. А. Стрільчук